Стівен Кінг - Про письменство. Мемуари про ремесло

чи є в ньому (потенційна) символічність. Якщо нема, то лишіть усе як є. Якщо ж таки є, якщо це явно частина скам’янілості, яку ви прагнете розкопати, — то вперед. Хто цього не зробить, той мавпа. 10

Це саме стосується теми. Заняття з літератури та літературної творчості вкрай (і претензійно) зациклені на темі, підходять до неї, як до найсвященнішої зі священних корів, але (хай вас це не шокує) у ній немає нічого такого. Якщо пишете роман, тижнями, а далі місяцями виловлюєте слово за словом, то, коли закінчите, ваш обов’язок перед книгою і перед самими собою — відкинутись у кріслі (або піти славно прогулятись) і запитати себе, нащо це вам, нащо було витрачати стільки часу, чому це було так важливо. Іншими словами, «what’s it all about, Alfie?»[252]

Коли пишеш книжку, ти день за днем розглядаєш та визначаєш дерева. Закінчивши, маєш відступити назад і подивитися на ліс. Не всяка книжка має бути напакована символами, іронією чи мелодійною мовою (не просто так це називається прозою), але мені здається, що всяка книжка — принаймні гідна прочитання — має бути про щось. Ваше завдання на етапі першої чернетки або зразу після її завершення — вирішити, про що саме ваша книжка. Ваше завдання (чи одне із завдань) на етапі другої чернетки — зробити це щось іще виразнішим. Для цього твір, можливо, доведеться суттєво змінити чи переписати. І ви, і ваш читач виграєте від цього, отримавши чіткіше бачення та ціліснішу історію. Працює майже безвідмовно.

Найбільше часу в мене пішло на написання «Протистояння». А ще це книга, яку мої найдавніші читачі досі вважають найкращою (є щось прикре в одностайності думки, що ти написав свій найкращий твір двадцять років тому, але не будемо зараз про це). Перша чернетка була готова через 16 місяців після початку роботи над ним. На «Протистояння» пішло особливо багато часу, бо воно ледь не загинуло під час входження в третій поворот перед фінішем.

Я хотів написати розгорнутий роман із великою кількістю героїв — епічне фентезі, якщо потягну, — і застосував для цього оповідь зі зміною перспективи, додаючи по одному головному герою в кожному розділі розлогої першої частини. Так, перший розділ був про Стюарта Редмана, «синього комірця» з заводу в Техасі; другий — про Френ Ґолдсміт, вагітну студентку коледжу в Мені, а потім розповідь повернулася до Стю; третій розділ почався з Ларрі Андервуда, нью-йоркського рок-вокаліста, потім розповідь повернулася спершу до Френ, відтак знову до Стю Редмана.

Мій план був пов’язати всіх цих героїв — хороших, лихих, злих — у двох місцях: Боулдері та Лас-Веґасі. Я думав, що вони почнуть воювати одне з одним. Також у першій половині книги йдеться про рукотворний вірус, який накриває Америку та решту світу, стирає 99 % людської раси і практично знищує нашу культуру, яка базується на технологіях.

Я писав цю оповідку наприкінці так званої «енергетичної кризи» 1970-х і з превеликим захватом уявляв світ, який зійшов на пси за одне страхітливе інфіковане літо (а насправді не більше ніж за місяць). Це була деталізована, всеосяжна панорама, від якої (принаймні в мене) перехоплювало подих. Рідко я бачив щось так ясно в своїй уяві: від затору, що закоркував мертву трубу тунелю Лінкольна в Нью-Йорку[253], до зловісного квазінацистського відродження Лас-Веґаса під пильним (і нерідко глузливим) червоним оком Рендалла Флеґґа. Усе це звучить жахливо, та й є жахливо, але, на диво, це видіння вселяло оптимізм. По-перше, більше нема енергетичної кризи, нема голоду, масових убивств в Уґанді, нема кислотних дощів і озонових дір. Finito, разом із брязканням ядерною зброєю, і чого вже точно нема, то це перенаселеності. Натомість є ймовірність того, що дрібка людей, які залишилися, почнуть життя спочатку, у світі, де Бог у центрі всього, де повернулися чудеса, магія та пророцтва. Мені подобалися мої історія та персонажі. І все ж настала мить, коли я більше не міг писати, бо не знав про що. Наче Пілігрим в епосі Джона Баньяна[254], я дістався місця, де губиться прямий шлях. Я не перший письменник, який натрапив на цю жахливу місцину, і ой як далеко не останній; це край творчої кризи.

Був би я написав двісті чи навіть триста сторінок з одинарним інтервалом, а не п’ятсот, то, мабуть, покинув би «Протистояння» й переключився на щось інше — знає Бог, мені це було б не вперше. Але п’ятсот сторінок — це надто багато часу та творчої енергії; я не зміг таке покинути. А ще цей голосочок шепотів мені, що книга дуже хороша і якщо я її не закінчу, то все життя шкодуватиму. Тож я не переключився на інший проект, а почав ходити на довгі прогулянки (через двадцять років ця звичка неабияк вилізе мені боком). Я брав на ці прогулянки книжку чи журнал, але рідко їх розгортав, хоч би як мені ставало нудно дивитися на однакові, як завжди, дерева та однакових, як завжди, тріскотливих вередливих сойок і білок. Нудьга може піти на велику користь людині в творчому заторі. На цих прогулянках я весь час нудився і думав про свій довжелезний марнотрудний рукопис.

Кілька тижнів ці думи нікуди мене не приводили — усе було так тяжко, просто пиздець як складно. Я запустив забагато сюжетних ліній і тепер боявся, що вони скуйовдяться. Я ходив навкруг задачі, знову й знову, кидався на неї з кулаками, бився головою… відтак одного дня, коли я ні