Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

ЮЛЯ: Ось мій номер телефону. Він у неї теж є. Подзвони — може, вона з’явиться у мене… (окидає оцінюючим поглядом) І взагалі, заходь — ми ж в одному місті живемо…

СЕРГІЙ: У Чорнобилі?

Прохолодним коридором інституту Сергій підходить до дверей своєї лабораторії, смикає… Зачинено. Відкриває ключем, заходить…

Ззовні вікно оповив дикий виноград, і затінена лабораторія від того стала ще затишніша… Тиша. Нема ніде нікого: літо — відпустки…

Поряд з дверима — дзеркало. Сергій роздивляється себе — яким він став…

ГОЛОС ЛЮБИ (з-за нещільно причинених дверей чути, як вона говорить у канцелярії по телефону):…такий стрижений, засмаглий… (Сергій згідно киває, задоволений) Голос став хрипкий — курить, напевно, багато… (Сергій невдоволено кривиться) Але йому пасує, (його обличчя прояснюється) У президії буде тепер сидіти — «герой»! (Сергій посміхається скептично, але й не без приємності) Але в ліжку він тепер, сама розумієш… (обличчя Сергія розгублено застигає) Ні, не перевіряла — але я ж бачу!

Сергій за своїм столом у лабораторії — старовинним, великим. Поряд — вікно, виноград… Затишно, прохолодно.

На столі під склом — календар. Він витягає його, ручкою обводить контур, схожий на радіаційну пляму на карті — час, що він його провів у Чорнобилі. Заштриховує цей контур.

Озирається навкруг.

Пронумеровані колби з коричнювато-жовтим розчином припали пилом, Сергій проводить по скляній посудині пальцем — залишається слід…

СЕРГІЙ: Що в цих колбах? (напружується) Що за експеримент я робив..? Не пам’ятаю. Я нічого не пам’ятаю!

Складні наукові прилади на столах: шкали, перемикачі, кнопки… Що ними роблять?

На полицях — книги. Що в них?

Під стелею на полицях — стоси ксерокопій статей різними мовами, картонні коробки й коробочки з приладдям — приміщення вщерть напаковане масою необхідних хіміку-експериментатору речей…

СЕРГІЙ: Я — хімік-експериментатор? Я ж нічого не пам’ятаю… НЕВЖЕ ЦЕ НАЗАВЖДИ?!

На столі, під склом — з великої репродукції Врубеля йому лукаво посміхається Пан: зарослий, сповнений життя чоловіко-бог лізе з сопілкою із трясовини… Ще один абориген чорнобильських боліт.

Лайнувшись, Сергій крутить радіоприймач на столі…

Мажорна, тонізуюча музика: Modern Talking — You can win if you want…

Оксана йде довжелезною, пустою вулицею заводського передмістя.

Одна-однісінька між двома нескінченними мурами.

Мури скінчаються. Порив вітру жене пустирем лавину безбарвних куль висохлого перекотиполя, позбавленого коріння…

Вітер стихає. Оксана перебирається крізь безживний потік цих мертвих мігрантів…

Центральна вулиця великого міста. Вечір. Святкова юрба — довговолосі юнаки з касетними магнітофонами, гарно вдягнені дівчата.

Оксана, щось шепочучи, іде зі своєю торбинкою.

Цурається людей. На неї оглядаються.

Юрба молоді — відтискує Оксану до узбіччя. Оксана відступає, робить крок на проїжджу частину… Здригнувшись, проводить поглядом машину, що прошелестіла поруч…

Йде далі.

Навколо лунають звичайні розмови: що скільки коштує, де що можна купити, хто кого покинув, хто скільки випив, і хто з ким тепер спить…

Оксана не бачить цього і не чує…

Оксана зупиняється коло готелю, задирає голову — «МИР». Затишно сяють вікна… Вагається. Заходить.

Швейцар іронічно оглядає її з голови до п’ят… але, зіткнувшись з її поглядом, відступає вбік. Оксана проходить.

На склі над віконцем напис «Адміністратор». Поряд — теж фарбою по склу, назавжди — «МІСЦЬ НЕМА».

Оксана мовчки стоїть коло віконця. Дивиться на адміністраторку і мовчить.

АДМІНІСТРАТОРКА (нервово): Вам що треба?

ОКСАНА: Дах… над головою. На якийсь час.

Адміністраторка насмішкувато підіймає брови, уважно дивиться на Оксану… Вираз її обличчя змінюється.

АДМІНІСТРАТОРКА (пошепки): Ви з Чорнобиля?

Оксана киває.

АДМІНІСТРАТОРКА: А ви… ти не заразна?

Оксана мовчки витягає з торбинки довідку. На листочку-чвертці — підпис, печатка, її ім’я-прізвище — і всього три слова: «РАДІАЦІЙНОЇ НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ».