Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

тобі, дідусю, за допомогу. Коли б ти мені не допоміг — противний кальмар зламав би мені хребет і запхав би собі в пельку». Глава одинадцята
Мишко розчарований царською шапкою. Морські крилаті лошиці

Після ритуалу подяки Мишко діяв упевнено і рішуче. Він хапнув побільше повітря, звів руки над головою й різко відштовхнувся від морського дна. Сходження почалося!

Гора ледь-ледь світилася у глибоководному мороці. Цього світла вповні вистачало, щоб не загубити її з виду. Хлопчик про всяк випадок тримав руку на гладенькій поверхні, а другою гріб воду. У такий спосіб він плавно піднімався до маківки Скляної Гори.

Щоразу хлопчик закидав голову. Де маківка? Йой, ще далеко.

І ось, нарешті, він біля шапки. Очі дитини, переповнені щастям, ураз згасли. Шапка царя Арпоксая, до якої так нестримно линули його думки, душа і він увесь, виглядала вкрай убогою. «Не шапка, а дешевий казанок, який кладуть у селі бабусі на рогачі та засовують у піч. Тільки й різниці, що з його дна стирчить виделка тризуба. Тепер я зрозумів, чому пірати її викинули як непотріб. Скіл, коли побачить шапку, то не захоче брати її. Викине.» А ще він себе картав: «Чого я ув’язався у ігри дорослих? Ще не повірять, що шапка та сама, царя Арпоксая. Скажуть: не вигадуй, малий, бо наша шапка — золота, блискуча. Я життям ризикував. Міг загинути. І не один раз…»

Після невеселих роздумів збайдужілий Мишко наклав шапку на себе. Він крутнув головою: чи міцно тримається. Так, залізна шапка сіла на прозорий дзвін глибоко.

«От і все, Мишо, — вів гірку бесіду сам із собою. — Завдання ти виконав — шапку Арпоксая зі Скляної Гори зняв. Тепер шпурляй з ноги чобіт. Там, вгорі, на тебе чекають пласкохвості, дзьоборилі та з гладенькою лускою морські змії. От тільки не надривай пупа від радості, коли прибудеш до скіфів. Однаково ніякого подаруночка від них не отримаєш. Ще й можуть дзенькнути казанком по твоїй головіі, щоб не патякав зайвого про якийсь там подвиг, морського собаку…»

Хлопчик із силою пошпурив кам’яний чобіт. На космічній швидкості він полетів угору.

…Вигулькнувши з чорних водних надр, Мишко мружив очі від сліпучого сонця. Рятівного плоту він ні близько, ні далеко не бачив. А тому зірвав із голови дзвін із накладеним поверх нього «казанком» і кричав на всі боки:

— Огей! Допоможіть мені! Де ви там? Поможіть!

Він так голосно кричав, що захрип. Але на обрії дещо помітив.

«Що воно таке? — міркував. — Бризки летять, хвилі розхиталися. І наближається дуже швидко. Невже моторний човен? О, я перенісся у 2006 рік? У такому разі розкажу землякам про себе, про свою подорож у Скіфію. Вони відвезуть мене на дільницю і передадуть міліціонерові. У міліції мене ще раз про все розпитають і я ще раз про все розкажу. Там складуть протокол. Потім куплять квиток, посадять мене в автобус, і я швидко домчу до КО. Ні, то не човен, а ціла ракета. Бо бризки далеко летять. Тим краще. Швидше до берега допливу. Овва, а це що таке?»

Перед Мишком гарцювали крилаті двоногі лошиці.[34] Таких прекрасних коней Мишко навіть у своїй бурхливій уяві не намалював би. Берко, на якому носився Скіл, ніякий порівняно з цими. На ситих боках лошиць шерсть вигравала рожевими веселками. А довгі блакитні косми грив і хвостів не злиплися від води, а маяли шовковими хвилями. Мишко ще б довго милувався морськими тваринами, але лошиця, що посередині, вигнула до нього тонку шию і нетерпляче іржала. Морські тварини подалися трішки вперед, немовбито підказували: плигай, хлопчику, в човен. Вкрай здивований, Мишко скрикнув:

— Рожева мушля? Ого, яка велика! І яка же красива!

— Досить нас затримувати. Залазь у колісницю, та будемо рушати! — гримнула на хлопчика лошиця, що посередині. — І-а-а-га.

Мишко спритно забрався у мушлю. Він зручно вмостився, а залізну шапку поклав на коліна (прозорий дзвін він викинув у море). Очима шукав віжки, щоб за них триматися і стьобати морських коней. Але не знайшов.

Крилаті лошиці швидко несли морем мушлю, грузнучи голими бабками в кучеряві хвилі. Мишко зрозумів, що керувати класною колісницею не потрібно.

Ураз із темних глибин виткнулися дзьоборилі голови. Хлопчик придивився до них і зайшовся щасливим сміхом. Він упізнав дельфінів. Із задоволенням гладив розтулені дзьоби. Розумні тварини не відставали від мушлі, буцкали хлопчика в долоні.

У цю радісну мить Мишко послав безтурботний погляд морем. На обрії в кучерявих фіалкових хвилях хитався чорний трикутник. «Акула!» — скрикнув хлопчик і смикнувся назад. За щось перечепився і загуркотів на дно морської колісниці. Лошиці глузливо іржали.

Мишко завбачливо притуляв до грудей царську шапку і прислухався. Перламутрова мушля ковзала морем легко, плавно і зовсім безшумно. Над ним, у небесному океані, безпечно плавали човни на вітрильниках-хмарами та квилили поодинокі чайки. Хлопчик кахикнув і звівся.

Дельфіни від саней відстали. Чорний трикутник теж із обрію зник. Однак страх ще довго тримав Мишка за плечі й не відпускав. «Акула рискає навколо мене. Може хвостом перевернути мушлю…», — роздумував уголос. Лошиця, що посередині, загнула назад гнучку шию. Втішала людську дитину:

— Не бійся, дурнику. Дельфіни — сильні, дружні кити. Не підпустять до людини акул. Морські хижаки дельфінів бояться.

Хлопчик озвався:

— Я знаю, що дельфіни людям друзі.

На горизонті виднівся берег зі знайомими для Мишка обрисами муру. Настрій хлопчика значно поліпшився. Він прикипів поглядом до берегової смуги. Чи товпляться там скіфи? Ні, на березі жодної людської фігури…

Несподіваний фінал мандрів на чарівній колісниці Мишка не здивував. Колісниця, як він і передбачав, безслідно зникла. Він же стояв по коліна у воді. Добре, хоч крилаті коні підвезли його до самої пристані.

На камінних плитах лежав Вовк і вдавав, що спить. Хлопчик до товариша заулюлюкав. Вовк повернув