Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

тебе охороняє бог над богами, той що всім і всіма керує з найвищого неба. Тебе не чіпають ні Зевс, ні боги, ні напівбоги. Святі отримують енергію з морських хвиль, сонячних променів, що переломлюються у воді, зі землетрусів, вітру, прибою й відбою. Святі не знають ані хвороб, ані страху. Підпусти мене, Горо, до себе. Я, Михайло, не завдам тобі шкоди. Лише зніму шапку Арпоксая. Для чого вона тобі? А скіфи без шапки підуть світ за очі. Розсіюються між чужими народами і племенами та й зовсім зникнуть. Не дай, Горо, статися цьому. Дозволь, Горо, з твоєї маківки зняти скіфську реліквію.»

З подібними гарними думками Мишко наближався до своєї заповітної мети.

Мишко змагається з гігантськими кальмарами

Течія уповільнилася. Чисті води річки несли людську дитину тихо і величаво.

Хлопчик теж притих. Його переповнювали такі трепетні, урочисті почуття, що він не звертав уваги на сигнали тривоги, що виходили з карборунду. Горошина почервоніла і підскакувала на мотузці. І такою мірою розхиталася, що вцілила у дзвін із киснем. А потім бамкнула ще два рази.

Мишко страшенно розсердився на витівки камінця. «Воронова смердючко! — кричав. — Дістала мене вже до печінок. Червонієш, коли я думаю про щось приємне. Де, з якого боку небезпека? Не бачу її. Ти просто вийшла з ладу. Зламалася».

Він ляснув камінець, а потім міцно притис його до грудей. Хай не підскакую, не бамкає у дзвін. Сам же роздивлявся на всі боки. Таки ніщо не віщувало тривоги. Голодні пащі, хребти та реберні кістки, що горіли вогнем, далеко позаду. А морські води, освітлені Скляною Горою, красивого фіолетового кольору. Риби (поодинокі) мирно плавають, огинаючи освітлений конус.

Але карборунд не вгавав. Хлопчик притиснув долонею вередливий камінець. Подумав: «Навіть камінець не витримав напруження і зламався. Князь мене попереджав: можливості його слабенькі». Після цього Мишко не зважав на сигнали тривоги.

Наразі його увагу заполонили ялинки, прикрашені різнокольоровими гірляндами. Вони красиво обрамляли підніжжя Гори. «І про розкішні ялини обов’язково розповім друзям. Ой, як мені заздритимуть. Звичайно, не повірять. Скажуть: не вигадуй, Мишо. А я твердо скажу: насправді було ще цікавіше, ще прекрасніше за те, що я вам розказав. Я неначе побував на Новорічному святі.»

До лапастих гілок рукою подати. «На яку глибину я опустився?» — гадав уголос підводний мандрівник. «Глибина морського дна 2210 метрів», — прозвучала інформація. «Перемога! Я доплив! Я на місці!», — нестримно заволав Мишко. На крилах радості він кинувся вперед, до Гори.

Прозорий дзвін на відчайдушній голові з розгону в’їхав у ялинкові хащі.

Раптом сталося таке, чого нормальній людині (крім уфологів[33]) не збагнути. Щось страшенно огидне — в’юнке, м’яке, пластичне й слизьке, обкрутилося навколо стану хлопчака і швиргонуло його догори. Він перелякано скрикнув: «Що це?» Великими очима Мишко дивився на другі, дикі очі. Одне розміром у два футбольні м’ячі, а друге — підсліпувате і мале. Також помітив зелену лису голову і дзьобатий писок.

Пізнавальну інформацію: «Примати моря — головоногі молюски кальмари. Мають справжній розвинений мозок, нервові вузли. Довжина щупалець до шести метрів, швидкість стрибка до 70 кілометрів за годину. Активні хижаки», — він не чув, бо ослаб. Він загалом утратив здатність щось сприймати.

Живі канати скрутили у вузол худенький хлопчаків тулуб. Але зліпити з нього колобка не змогли, бо перешкоджали чоботи. Так із ними, кам’яними, і запхали дитину в дзьобатий писок. Далі зуби ценькали об чоботи. Терли їх, мов жорнами, з двох боків. Але взуванка, створена веселим Діонісом, були не для зубів головоногому молюску. Навіть такому, як оцей, — з розвиненим мозком і нервовими вузлами.

До розвиненого мозку молюска все таки дійшло: каміння не вдасться перетерти на муку. Молюск чхнув — і вивергнув із себе каміння. Мишко разом із камінням (чобітьми!) вилетів на волю. Та чи на волю?

Мишко ще повністю не прийшов до тями, а гидкі щупаки знову його мацали. Туго скрутили тіло, пхалися у чоботи. Обвили щиколотки, тягли за ноги. Водночас знімали кам’яну взуванку. Мишко, втрачаючи сили, розумів: його порятунок — це кам’яні чоботи. Чудовисько не може їх пережувати. Хлопчик з останніх сил тримав чоботи.

Та сила морського велетня значно перевищувала силу худенького хлопчика. Одного чобота він не втримав… Щупаки з подвійною силою взялися за другий чобіт.

Хлопчик відчайдушно гупав кулаками в холодну стіну. Кричав: «Урятуйте мене! Врятуйте!».

Ураз Скляна Гора спалахнула яскравим світлом. На її гладенькій поверхні з’явилася голова старого, збільшена в багацько разів. Свій погляд старий спрямував прямо на бідолашного малого. Дідусь видався Мишкові лагідним, добрим. І через це йому стало невимовно себе жаль. Він не втримався і ридма заплакав. Простягнув до дідуся руки. Мовчки благав: спаси мене, врятуй від морського чудовиська.

Світло хтось вимкнув. Із гладенької поверхні зникло зображення лагідного, доброго старого.

Хлопчик розсердився на святошу. Лупнув Гору чоботом, а потім босою, без чобота, ногою. Гора, як до цього стояла — непохитна, холодна і неприступна, такою й стояла. От тільки від удару в бунтівника боліли пальці. Він стогнав, стискав і випрямляв пальці ноги.

Ненароком відвів погляд — кальмарів він не побачив. Обкрутився. Кальмари таки зникли. «Це дідусь відкинув від Гори кальмарів. Дідусь мене врятував, — тішився хлопчик. — Прикро, що дідусь не запросив мене до свого граду. А-а-а, він просто знав про моє суперзавдання. Святі — вони про все знають.»

Наступив найважливіший етап у пригодах Мишка під водою. Починалося сходження на верхівку Гори. Для цього, звичайно, досить звести руки й відштовхнутися від дна моря.

Але хлопчик свідомо відтягував вирішальний момент. Щось його мучило, навіть гнітило. Відчував: чогось не виконав, чи, можливо, поступив неправильно. У своїй уяві Мишко побачив батька. Тато радив: «Рости, синку, вдячним. Не лінуйся дякувати за добро, за допомогу. Бо може так статися, що ці люди тобі вже не прийдуть на допомогу. А все через твою черствість і невдячність».

Він притулився обличчям до Скляної Гори. Гаряче шепотів: «Дякую