Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

його думка, що обриси Скляної Гори ось-ось виплинуть із зеленавого мороку вод. Та бажані обриси чомусь не з’являлися. «Цікаво, на якій я зараз глибині?» — не втримався, запитав усезнайку. «Тут глибина 45 метрів», — повідомив Ерудит.

У Мишка від розпуки опустилися разом і руки, і ноги. Він уперше, за час перебування у морі, по-справжньому злякався. «Не допливу до Ук-Ра. Нізащо не допливу. Тееемно робиться. Страаашно», — бубнів.

Сльози лились і лилися з його очей, а він не міг їх навіть стерти (дзвін заважав). Від горя він почав ревти і лупити руками й ногами воду, як вередливий малюк. Плакав підводний мандрівник доти, поки не виплакав усе своє горе. І це допомогло. Він заспокоївся і стих.

Допомога пінгвінів

Мишко глибоко задумався: як бути? що робити? Відповіді Михайлик не придумав. І не тому, що перебував у тупиковому становищі. Він не зміг зосередитися через підозрілі звуки. Свист, цвірінькання, щебет, дзижчання, верески, скрегіт, клацання, скрипи, удари, писк, ревіння, крики, лемент, квакання стрясали сорокадвохметрову товщу. Сила дивних звуків швидко зростала.

Ураз великі, чорні, із гострими рилами кити атакували розгубленого хлопчика. Вони атакували блискавично і з усіх боків. Їх було тисяча, дві тисячі, а, можливо, десять. Адже вода кишіла, вирувала, пінилися від них. Хлопчик подумки вкотре попрощався із життям. Щільно зімкнув повіки, щоб не бачити себе, розірваного на кавалки. Отак, як нещодавно риба-меч розрубала катрана.

Непрошені гості торкалися Мишка слизькими спинами, стромляли довгі рила йому попід руки і поміж ніг, розводили їх. Лупцювали хлопчика в спину і нахиляли вперед. Але від стусанів малому не боліло. Він устиг подумати: чи не граються з ним кити? Боязко напіввідкрив очі.

Кити, що мали чорні спини і білі черева, тримали рила не стуленими. Складалося враження, що вони всміхаються. Хлопчик затремтів від радості. Пронизливо волав у бурдюк: «Дельфіни! Це дельфіни! Дельфіни прийшли мені на допомогу! Дельфіни мені допоможуть».

Випромінюючи радість, Мишко сміливо взяв двох дельфінів за плавники. Кити обережно його понесли. Він не переймався думкою: у якому напрямку пливуть. Він був упевнений: дельфіни знають про його суперзавдання. Переповнений вдячністю, він спокійно плив поміж риб і замилувано думав: «Дельфіни розумні тварини. У дельфінів мозок більший проти людського. Дельфіни винесуть мене на вершечок Скляної Гори. Я зніму шапку Арпоксая. А потім дельфіни віднесуть мене на берег. Я передам шапку ватажку сотні Скілові. Я буду героєм дня серед скіфів».

Радісно збуджений, він не надав значення тому, що, походивши над річищем, китоподібні кружляли на місці. І лише два дельфіни, ті, яких він ціпко тримав за плавники, стрімко пішли вниз. Ось вони увійшли в річкові води й пірнули. Кам’яний чобіт бамкнув об граніт.

Дельфіни-рятівники враз змінили ставлення до Мишка. Досі покірні, навіть горді, що несуть людину, вони разом струснули круглими тілами. Мишко не втримав плавників — випустив з рук. На дельфінів немовбито напав сказ. Вони хвицали хвостами й не підпускали Мишка до себе. Він же лежав на дні річки і боронився від стусанів. Дельфіни задерли дзьоборилі голови і стрімко полетіли вгору.

Здіймаючи кругом себе хмари мулу, Мишко нічого не міг уторопати. У горлі бідолахи виріс гіркий клубок, а на очі наверталися сльози. «Погані, підлі, тупі створіння. Правильно Діоніс вчинив, що перетворив вас на китів. Таким немає місця серед людей. Залишайтеся назавжди дельфінами», — бубнів відкопиленими від образи вустами.

Несподівано він натрапив на чобіт. Кам’яний, залишений ним раніше на виступі берега. Про свою гірку образу Мишко відразу забув.

Стишений, взував чоботище і гадав собі: «Це Діоніс велів дельфінам допомогти мені. Дельфіни Діоніса бояться. Дельфіни сподіваються, що Діоніс їх пожаліє й знову перетворить на людей».

Підводна подорож у суцільному мороці

Мишко знову плив самотужки. Щоправда, невдовзі йому поталанило — дно Гіпакірію різко обірвалося. Річкова течія уподібнилася водоспаду в якісь тропічній країні. Підхоплений пінистим плином, хлопчик не чіплявся за водорості, за оповиті слизькими рослинами виступи каньйону, щоб перепочити чи прийти до тями від оглушливого спаду води. Навпаки, радів. Адже в такий спосіб він швидше здолає відстань і опиниться у найглибшій місцині, коло Скляної Гори.

Після водоспаду течія вповільнилася. Береги річки майже зрівнялися з морським дном. Тепер Мишко потерпав, що морок позбавив його можливості досліджувати життя підводного світу. Він вирішив покуняти. Але не встиг стулити повіки — його освітив прожектор. У потужних пучках світла карборунд нагадував жарину.

Увібравши голову в плечі, хлопчик боязко підвів очі. Вперся ними у роззявлену вогненну пащу. Зойкнув: «Що це?» У відповідь почув: «Глибоководна акула…» Решту інформації Мишко не чув. Він втиснувся у мул. Лежав у ньому, як сом, і не дихав.

П’ятиметрова акула повільно пропливла, обстежуючи природним прожектором дно. Мишка знову огорнула темрява. І лише карборунд звеселяв пітьму, відкидаючи жовте світло. Хлопчик добрим словом згадав Діоніса. «Акула не помітила мене, бо костюм на мені блакитного кольору. Він зливається з кольором води. Також гума не пропускає запаху мого тіла. Діонісе, ти великий, могутній і цілий бог, а не на половину».

Хлопчик знову рушив у дорогу. Він косував на довжелезних істот, що світилися в мороці. Ерудит повідомив, що то морські багатощетинкові кільчасті черви. Через те, що карборунд змінив жовтий колір на зелений, то Мишко обережно з відстані розглядав черви. Деякі випромінювали різнокольорове, веселкове світло, а деякі нагадували фантастичні рослини. Черв-трубкожил загалом був схожий на привида. У нього світилися не тільки щетинки на довжелезному тілі, а й роги і щось таке, що нагадувало вирла і вуса. Траплялися глибоководні тварини, в яких горіли вогнем пащі, хребти та реберні кістки. У мертвотній тиші всі вони робили хапальні рухи і кидалися слідом за підводним мандрівником. Тоді він завзято працював руками і смикав чоботиськами, щоб швидше віддалитися.

З глибини суцільного мороку, нарешті, пробилося сяйво, що мало форму гігантського конуса. Мишко звівся. Його серце співало гімн радості. Тремтячим від хвилювання голосом хлопчик казав:

«О, Скляна Горо! Ти прекрасна, стрімка і для смертних людей недосяжна. Ти шануєш вітчизну і підходиш до її берегів. Усі витвори твоїх святих мешканців у повній злагоді з природою. За це