Остап Соколюк - Дарксіті

— Хіба я міг вчинити по-іншому? Я повинен відстоювати свої позиції. Інакше перестали би боятись.

— Ти міг не убивати всіх. У будь-якому випадку, тебе просто обіграли. Це брат Мальдіні все підлаштував.

— Але ж він покінчив життям? — Драк аж шарпнувся.

— Ні. Хто дивився тіло? Хто його опізнав? Це довга історія. Але суть — тебе обіграли. Пожертвували пішака і дали мат королю.

— Я так і знав! Відчув це… Та було уже пізно.

— Драк, справа навіть не у цьому.

Я смачно відпив віскі із пляшки, дивлячись на вогонь у каміні. По-справжньому розкішна і стильна обстановка!

— Ти думав, що створив ідеальну структуру. Але у цьому й була твоя головна помилка: ідеальних структур не буває. Досконалість у недосконалості. У сім’ї завжди повинна бути паршива вівця. У грі — помилки. Найкращі оступаються. І Боги — вони не ідеальні.

Якусь мить Драк мовчав.

— Я знав цю легенду. Про сплячих Богів. Скільки ви уже граєте у цю гру?

— Бардо його знає, — хмикнув я.

— Я думав, що чорний бог — я. Постійно собі це повторяв.

— Тоді б ти прокинувся і програв. Суть якраз у тому, що ми забули про те, що Боги. Ми всі живемо звичайним людським життям, а Міфос нас будить. Допоки не залишиться один.

— І що тоді станеться?

— Переможець придумає нову гру. А це — найкрутіше, що може бути, розумієш? Придумати гру для інших богів. І тому, я відкрию тобі велику таємницю, є такий нюанс — переможець хоче перемогти у наступній грі також, але не може — тому що він стає ведучим.

— А може я все таки Бог? І коли ти мене зараз уб’єш — я прокинусь?

— Якщо б Бог обов’язково прокидався після смерті його людини, то це було би надто просто для Міфоса.

— А що тоді стається? Коли помирає людина?

Я поглянув на Драка, і він раптом закричав.

— Знаєш, я тут вигадав класний спосіб убивати. Це така собі метафора мого основного послання. Про втручання.

Кістки всередині Драка почали ламатись, але шкіра не тріскала. Ні краплі крові — просто смертельна внутрішня трансформація. Найцікавіше дивитись на обличчя, як воно деформується і… уже за кілька секунд Містер Драк — гроза всього Дарксіті — сконав у страшних муках, перетворившись на аморфну масу.

А я жбурнув пляшку віскі у камін, обернувся і зустрівся поглядом із Бардо. Він був злющим!

— Алло, можна замовити таксі?

Моя рука так тремтить, що заледве тримає мобільний телефон.

— Так. Кажіть адресу.

Стривожено зиркнувши на Тіну, я назвала вулицю і номер. Диспетчер пообіцяла передзвонити і розмова припинилась. На що я очікувала? Для чого мені таксі? Просто, так сказав Раґнар, котрий перетворився у моїй уяві у величного Бога…

Тіна лежала на ліжку і спокійно спала, а у мої голові пульсували події останніх годин. Все так швидко… Завжди все так швидко відбувається. І потім ти забуваєш цілі роки із життя, але добре пам’ятаєш кілька годин. І виходить, що погані спогади завжди перемагають, хіба ні?

Хіба ні?

— Кален, Кален…

У безмовності завібрував телефон. Я прошепотіла «алло». Диспетчер повідомила, що авто подане. Я одяглась, зачинила квартиру і вийшла. Надворі було дуже холодно. Перші приморозки листопаду. Насувалась безжалісна зима.

Я йшла до машини, опустивши голову. Куди? Для чого? Нащо?

Відчинила задні дверцята і сіла.

— Доброго вечора.

По шкірі побігли мурашки. Я підвела очі і побачила… вкотре побачила те, у що не могла повірити. Хоча… для мене Пол ніколи не помирав!

— Доброго, — мимоволі посміхнулась.

На передньому сидінні, за кермом, сидів Пол. Такий, яким я його зустріла вперше. Але, Господи, яким же рідним він був зараз! Яким неймовірно прекрасним він був.

— Куди їдемо? — запитав чоловік, і я розгублено розкрила рота — він не впізнав мене!

Як?

— Пол? — невпевнено запитала я.

— Так, — він здивовано поглянув на мене. — А ми знайомі?

— Припини. Я не хочу грати у цю гру.

Благаю!