Остап Соколюк - Дарксіті

Він не відповідав. А потім чомусь посміхнувся.

— Можливо, я так і зроблю, Кален.

— То зроби… — сердито промовила я, і раптом розплакалась. Сльози полились із мене рікою. Тіло почало трусити. Я плакала так, як ніколи у житті. Непристойно, відверто, відчайдушно. Немов сльози могли щось змінити. Остання надія…

— Знаєш, Кален, можливо я Білий Бог. Інколи у мене виникає таке відчуття… Це тому, що я люблю людей. Люблю — це по-вашому. А по нашому — прив’язуюсь. Боги не можуть прив’язуватись ні до чого. А я… грішу цим. Грішу цим, розумієш?

Він знову м’яко посміхнувся, а я, схлипуючи, кивнула. Я оплакувала все: своє дитинство, свого клятого батька, свою наркоманку матір, Тіну, Пола, хай йому грець! Я кохала його! Беззастережно. Безпретензійно. Як уміла, всім серцем!

— Вважається, що Чорні Боги — це ті, хто втручаються у хід подій. А Білі — ні. Вони типу вважають, що все у гармонії. По суті то, зла і добра нема — є дія і недія. Так от, дія — може принести комусь благо, а може не принести. А бездіяльність? Що більше від цього: добра чи зла? Якщо тебе ударять по щоці, а ти не відповіш — що більше у цьому добра чи зла? І для кого: тебе чи того хто вдарив?

Раґнар підвівся, а я спробувала витерти обличчя.

— Тому… не знаю: Чорний я Бог чи Білий. Але краще хай буде Чорний — так стильно, правда?

Він ступив крок до мене, трохи схилився, взяв мене за руку і раптом поцілував мою долоню.

— Тіна уже в порядку. А ти виклич таксі.

Сказав він і покинув квартиру. Через якусь хвилину я підвелась і оглянула непритомну Тіну. Вона була ціла і здорова. Не те що рани — жодного синця я не знайшла…

Моя армія рушила за мною…

Немов гігантські чорні хмари, ми сунули вулицями! І люди бачили це! Вона кричали і падали, нажахані, розгублені, дезорієнтовані! Адже Хаос прямував по вулицях Дарксіті!

Спинився рух машин і автобусів! Під землею завмерло метро! Затремтіли всі вікна у будинках! Заскавчали всі собаки довкола! Я вів свою армію просто на маєток Містера Драка — найстрашнішої персони у цьому мегаполісі! Ним лякали дітей, але ким був цей псевдо ідол супроти мене — Чорного Бога на ім’я Раґнар!

— Запам’ятай, так буде завжди — на одну силу знайдеться більша сила! Яким би крутим ти не був — твоя істота скороминуща! І якщо ти раптом вирішив підняти ставки у грі, якщо раптом ти взявся втручатись у чужі життя, то будь готовим, що втрутяться у тебе особисто! То будь готовим постати перед обличчям Хаосу, сучий виродку!

Драк почув мій голос. Я зробив це послання йому просто у голову, під черепну коробку. Увів цю ін’єкцію йому у мізки, адже страх його — моя радість.

— Кому ти кинув виклик, Драк? Чорному Богові? Кому ти кинув виклик, я питаю тебе?

Дарксіті задрижало, наче від землетрусу! Чорна стихія прямувала містом! Армія пітьми наповнювала простір довкола! Я проникав усюди, щоб пробудити, щоб діяти і спровокувати дію. Бо така суть зла, трам-тарарам! Щоб вибити у вас землю з-під ніг! Щоб забрати у вас все, коли ви запливли жирком! Щоб схопити вас за яйця, коли ви їх самовпевнено розвісили!

Нарешті, ми наблизились до маєтку Драка. Його люди побачили нас і жахнулись. Але відкрили вогонь. Почали стріляти своїми жалюгідними автоматиками. Так вони убили друзів Раґнара — Остіна, Джо… Але не мене! І хіба можна спинити бурю? Хіба можна спинити шторм на морі? Люди не здатні воювати проти стихії, тому вони воюють один проти одного.

Вони умирали один за одним, і в очах їхніх була приреченість. Вони умирали, немов ракові клітини від опромінення. Я вичавлював їх, мов гній Дарксіті. А мої вірні воїни прибирали труп за трупом. Прочищали шлях своєму Лорду!

І раптом буря вщухла. Запанувала цілковита тиша.

Я легенько постукав у двері кабінету.

— Заходьте… — почувся голос, і я увійшов.

Драк сидів на кріслі біля каміну. Горіло вогнище, потріскували дрова… Кабінет був заповнений книжковими шафами і червоним деревом. Людина у кріслі повернулась до мене і окинула поглядом.

— Так ось яка ти — моя смерть.

Перед ним стояв лисий здоровило із мужніми рисами обличчя та потужним тілом. У красивому кашеміровому пальті та замшевих чоботах.

— Я візьму віскі, — сказав я, взяв пляшку зі столу і гепнувся у крісло поруч із Драком.

Ми обоє відпили.

— Тільки уяви — скільки смертей, скільки безладу сталося через одну мізерну справу — вкрали пару кілограмів мого кокаїну.

— Ти сам винен.