Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

надію. Хоча насправді розумію: гніздо Перепілки було розорене кілька місяців тому. Може, ще тоді, коли я була Цар-матір’ю трьох родів і кохала Ярого.

* * *

Вітрину Римусового магазину заставлено манекенами з різнобарвним одягом. Я збиваюся з кроку. Може, це інша вулиця?

Ні, адреса та ж. І двері ті ж. Я впізнаю навіть дверні ручки.

У магазині задушливо, пахне пилом і косметикою. Із-поза манекенів виходить жінка років тридцяти: завваживши мене, фахова посмішка злітає з її губ.

— Дівчино, ви помилились магазином. Ви тут нічого не купите.

— Мені й не треба. — Я занадто втомилася, щоб ображатись. — Я шукаю колишнього власника магазину. Його звали Римус. Він торгував барабанами.

— Барабанами? — Вона вдає подив, хоча чудово знає, про що йдеться. — Секундочку…

Вона знову поринає за спини манекенів. Я роззираюсь. Тут усе, як за Римуса, навіть полиці залишились. Але тепер на них складено стопками кольорові ганчірки. А там, де стояла барабанна установка, юрмляться манекени… вірніше, стоять пліч-о-пліч. У їхніх пластмасових посмішках вчувається щось лиховісне.

— Як вас звуть? — запитує продавщиця, невидима за спинами штучних людей.

— Мене? Лана, — відповідаю неуважно. — Я шукаю Римуса…

І лише зараз, почувши і власне ім’я, й ім’я мого друга, розумію, звідки це відчуття небезпеки. Жінка зринає із-за манекенів, вона знову посміхається, але я не дивлюсь на неї — кидаюсь до дверей.

Пізно.

Усе повторюється, як у страшному сні. Як тоді в аптеці, коли купувала ліки для сина Перепілки. У дверях стоять двоє. Дивляться на мене впритул. Ще один неквапно виходить із підсобки, зачіпаючи манекени.

Заплющую очі. Смерть не дихає в потилицю: їм наказано брати мене живою. То що ж…

Двоє у дверях лише починають рухатись, їхні ритми вповільнені. Той, що вийшов із підсобки, йде не як боєць — як мисливець. Його примітивний ритм трохи скрашують гучні пластмасові манекени, порожні всередині: падаючи, вони штовхають одні одних, гуркіт злагоджено йде по висхідній.

Я припадаю до підлоги й повертаюсь навколо своєї осі, як жорна, — підсікаю того, що був за спиною. Один із тих, що в дверях, піднімає руку з розрядником — занадто повільно. Розрядник летить у куток. Репетує продавщиця — саме репетує: для неї все, що відбувається, дике, жахливе, ніби я перетворилась на смерч посеред магазину.

Обеззброєний полісмен поковзується на якійсь ганчірці й падає. Валиться манекен. Відлітає кучерява усміхнена голова, красиво котиться, підстрибуючи, — у цьому падінні є стиль, є ритм.

Третій і далі стоїть у дверях. Чекаю, коли він накинеться, але він зостається на місці. Минає секунда. У мене ще є час, але дуже-дуже мало… З його рота — з трубки — вилітає тоненька голка і впивається мені в щоку.

Це паралізатор.

Підкошуються коліна, але я ще стою; трощачи скло, кидаюсь у вітрину. Ноги ще тримають… з кожною миттю слабшають… крізь дощ скляних бризок я вилітаю на вулицю, завертаю за ріг…

І падаю.

* * *

Він підбирає мене і, зовсім не турбуючись про поранених товаришів, вантажить у поліцейську машину. Сам сідає на педалі. Натискає щосили, смикає мотузку сирени, дике виття лунає над вулицями, де ми їдемо. Люди кидаються врозтіч з дороги. Їде поліція, везе важливу здобич!

Я при тямі. Лише майже не відчуваю свого тіла. Можу згинати й розгинати пальці, але це, мабуть, усе. Щока, в яку вп’ялася голка, здається крижаною. Відмороженою. Я лежу на спині й бачу тільки верхні поверхи будинків. Туман згущується. І тому я не можу зрозуміти, якими вулицями мене везуть.

Сирена стихає.

Наближається енергетична година, людей на вулицях усе менше. Уже не чути ні сміху, ні голосів, ні шереху підошов об асфальт. Незабаром ранок. Чую короткий тоненький скрип: полісмен тисне на гальмо. Приїхали?

Він підводиться з сідла й схиляється наді мною. Його обличчя закрите щитком. Я бачу, як очі поблискують в оглядових щілинах.

— Отже, ти — Лана?

Можу лише ствердно опустити повіки.

— Що було на барабані, який Римус тобі подарував?

Я мовчу. Лише кліпаю.

— Ти вже можеш говорити, — цідить він крізь зуби. — Нумо, згадуй, що було намальовано на барабані! Чи ти не знаєш?

Я ледь стискаю губи. Рухаю язиком. Говорити навряд чи, радше мукати…

— …овк.

— Що?

— В…овк, — видавлюю я.

Бачу, як розширюються очі полісмена. Він повільно піднімає забрало. Цьому чоловікові років двадцять п’ять. До чола прилипли пасма чорного волосся.

— Як звали… того, хто тебе… відвантажив? — мовить пошепки.

Я не одразу розумію, про що йдеться.

— Те… Стефан. Ло… вець.

— Не може бути, — каже він із забобонним жахом. — Не може бути… Отже, це правда!

В його очах блищать сльози. А може, мені здалося.

* * *

Тепер ми їдемо ще швидше, але вже без сирени. Небо світлішає. Я й далі лежу в кузові, до мене поступово повертається спромога рухатись, але я ще слабка, як ганчірка. Полісмен налягає на педалі, заїжджає в низький пасаж (колись тут була торгова зона, тепер вітрини забито) і, завернувши у вузький провулок, зупиняється.

— Вилізай.

Я заледве піднімаюсь. Шия не рухається: щоб роззирнутись, доводиться повертатись усім тілом. Сірі стіни, уздовж хідника смужки відбивачів, заляпані брудом, водостічні ґрати на асфальті.

— І куди? — запитую я, ледь обертаючи величезним, як губка, язиком.

Він не відповідає. Береться за ґрати каналізаційного стоку (його руки в рукавицях), ривком піднімає. Відкривається шлях униз, я бачу залізні скоби на вертикальній бетонній стінці.

— Туди, — каже полісмен, переводячи подих. — І дуже швидко. Я вже мусив повернутись.

Заглядаю в колодязь. Звідти віє вогкістю. Непривітне місце.

— Чому я маю тобі довіряти?

— Бо заради тебе я ризикую шкурою.

Дивно, але ці його слова переконують мене краще, ніж півгодини докладних пояснень. Спускаюся в люк. Полісмен — чи хто він такий? — установлює ґрати на місце. Я бачу його — вгорі, крізь ґрати.

— Іди вниз, доки не потрапиш у колектор. Там стій і чекай. Нікуди не відходь, ясно? Просто стій і чекай. Там небезпечно.

Я зітхаю.

— Стій і чекай, — повторює він утретє. — Я пішов.

Я чую, як від’їжджає поліцейський веломобіль. Тоді помалу піднімаю ґрати. Це не так уже й важко. Навіть зараз я можу вибратися звідси на вулицю…

А далі що? Римуса немає. Гнізда спорожніли. До кого в цьому місті я можу звернутись — не до Гната ж, який жив у сусідній кімнаті?!

А полісмени довкола так і нипають…

Роздумую ще трохи. Тоді, крок за кроком, починаю спускатись.

Я все ще слабка, але й зусиль тут багато не треба. Після залізної драбини на вершечок громовідводу цей спуск під землю — просто