Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

— Порушення громадського порядку!

Ледь стримуюся, щоб не здригнутись. Поліцейських четверо — у шоломах, зі щитами, у повній амуніції. Один — із численними нашивками на рукаві, мабуть, старший.

— Ти чого кидаєш сміття повз урну?

— Це вітер, — кажу я. — Зараз підберу.

І нахиляюся, щоб підняти картонку, але він наступає на упаковку.

— Чому не на роботі?

— Я працюю пікселем, — кажу перше, що спадає на думку. — Ще не час.

— Пікселем? — Він зводить брови. — Пред’яви соціальний код.

— Зараз, — кажу я. Вдаю, ніби лізу за пазуху. Пірнаю під його лікоть і стрімголов кидаюся навтіки.

— Стій!

Спиною зачувши небезпеку, різко звертаю ліворуч. Повз праве плече проноситься… я не встигаю збагнути, що це. Згусток вітру? Постріл із розрядника? І як вони сміють стріляти у мирних мешканців міста?!

Дорогу перегороджує велорикша. Я перестрибую через візок і кидаюся за ріг праворуч. Ліворуч. Знову ліворуч. Справа манливо зринає темне підворіття.

Піднімаю голову. Гладка стіна без вікон, у щілинах де-не-де мох і блідо-сіра трава…

Поліцейські з’являються за двадцять секунд. Звісно, кидаються в підворіття. Тупіт ніг стихає.

Тоді я потихеньку злажу зі стіни і щодуху біжу в протилежний бік.

* * *

Сходами вежі гуляє вітер. Замітає сліди дрібним піском. Після тридцять п’ятого я спеціально розшукую сигнали на старих місцях і зриваю їх усі до одного. Нехай вони вийдуть мені назустріч. Нехай вони здивуються!

Але ніхто не виходить.

Я піднімаюся все швидше. Починаю задихатись. Все-таки клята хвороба добряче мене підкосила… Забираюсь на сто перший. Звідси легко можна піднятися в гніздо за допомогою Ліфтера…

Заглядаю в пролам ліфтової шахти. Звідти віє холодом, смородом нечистот.

Мені стає страшно.

— Мавре!

Луна підхоплює мій крик, і він стрибає від поверху до поверху.

— Алексе! Перепілко!

— Кого ти шукаєш? — м’яко запитує чужий голос.

Я різко обертаюсь.

На сходах, перекриваючи шлях униз, стоїть чоловік у чепурному чорному костюмі. Нижня частина його обличчя зав’язана хусткою. У руках — маленька пласка валізка.

— Навіщо ти забралась так високо? — Його очі посміхаються. — Тобі набридло жити, дівчинко? Вирішила полетіти з вежі?

Мовчки дивлюся на нього. Це життєїд. За легендою — той, хто харчується непрожитими життями самогубців. Насправді — посібник дилерів, який вичавлює залишки енергії з синтетиків, що вирішили звести рахунки з життям.

Він дивиться на мене дуже уважно. Очі його робляться серйозними. Очевидно, попередні жертви поводились інакше. Принаймні інакше дивились.

— Я знаю одну людину, — кажу я. — Він таких, як ти, розмазує по стінці. Як тарганів.

— Познайомиш? — У його голосі звучить люте глузування.

— Ні, — кажу з жалем. — Він далеко звідси. Але я можу передати тобі від нього привіт.

— Спробуй, — глузує він. — Маленька хоробра пташина залетіла так високо, і…

Я стою кількома сходинками вище. Він статичний і не очікує нападу. Ті декілька уроків, які свого часу дав мені Головань, зараз дуже доречні.

Підстрибую і б’ю його ногами в лице. Він, не сподівавшись удару, падає на спину. Я приземляюся йому на груди. Зриваю хустку з обличчя.

У нього звичайний рот. Ніякої діри, крізь яку, за легендою, видно череп ізсередини. Губи в крові. Він скидає мене. Я відлітаю — і одразу ж стаю на ноги.

Ми кружляємо сходовим майданчиком. У нього рваний, непередбачуваний, дуже неприємний ритм. Він розвертається так, щоб за моєю спиною опинилась віконна пройма.

— Утратив через тебе порцію, — бурмоче життєїд. — Доведеться викинути ціленькою, як є…

І кидається на мене, намагаючись зіпхнути у вікно. Я переймаю його рух і, продовжуючи почату ворогом траєкторію, перекидаю чорне тіло через низьке підвіконня. Він волає, прагне вхопитися за повітря. І за частку секунди зникає в тумані.

* * *

Після сотого поверху починає траплятися сміття з розореного гнізда: битий посуд, грудки одягу, уламки меблів.

Внутрішній вхід у гніздо Перепілки — люк — розчинено навстіж.

Я входжу.

Усі вікна розбито. Сліди погрому занесено пилюкою. Іржаві котушки, прогнилі троси, зламані крила. Продавлений диван перекинуто. Бляшаний бак лежить на боку. Тут билися.

Я стою посеред цього погрому, опустивши руки. І думаю лише про одне: таж я не сказала йому ні слова! Ні слова про диких, ні слова про вежі!

А все одно твердо знаю, що це — через мене. Через той спалах прожекторів у «Зірваному даху». Або через мій стрибок із канатки — у сніг. Або через нашу атаку на Завод…

Невже їх усіх відправили на Завод?!

Довгу хвилину стою в прорізі балконних дверей без балкона. Саме тих, із написом «Ласкаво просимо». Унизу — ледь помітне в тумані сіре місто. Навпроти — інший хмарочос, на його вершині сусіднє гніздо. Навіть крізь туман помітні плями чорної кіптяви навколо кожного вікна: там, усередині, певно, все згоріло дотла…

У цю мить я близька до смерті, як ніколи. Я не хочу жити. Я вирішила стрибнути.

Мене рятує, як не дивно, спогад про Хазяїна. «Людина дикої енергії ніколи не стратиться від розпачу…»

Я не кину своє життя ось так, на вітер. Я чудово знаю, для чого воно мені потрібне.

* * *

Енергетичну годину перечікую за вивіскою великого кафе. Спочатку вулиці порожніють. Промінь фари останнього велосипедиста ковзає по вивісці, примушуючи її світитись білим. Я чую, як чоловік дихає — він поспішає, він спізнюється, він майже в розпачі…

І стає темно й тихо на довгі п’ять хвилин. А тоді починає бити міський годинник. Його удари грузнуть у тумані: бом-м… бом-м… Понурий ритм, від якого ціпенієш.

Потім декілька секунд нічого не чутно…

І над вивіскою, прямо наді мною, прочиняється вікно, і дужий чоловічий голос, бас, заводить пісню. Співає чудово. Жагуче. У голосі звучить радість життя — цієї радості вистачить йому на кілька годин. А життя — так-сяк — до наступної опівночі. Але зараз він живе й дихає на повні груди.

Вулиці сповняються людьми. Усім добре. Всі одні одних люблять. Катаються ролери. У багатьох світиться волосся, майже у всіх дівчат — світна косметика, у хлопців палають татуювання на голих руках. Спалахують відбивачі на одязі. Хлопці й дівчата цілуються. У них горять очі, але не від щастя, а від фосфоресціюючих крапель, що звуться «нічний погляд»…

Я сиджу за вивіскою і думаю: може, це частинка глухонімого Леся дісталася щойно цим людям? Або маленького сина Перепілки? У хлопчика ж дикої енергії було по вінця… бажання жити… мужності… на все життя. На все життя, яке він не прожив…

Втираю сльози тильною стороною долоні. Справді, хто мені сказав, що їх відправили на Завод? Може, мені вдасться їх відбити?

Я бадьорюся. Пробуджую в собі