Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А що ж князь Московський? Де — він? Хто він тепер: «Государ» чи боягуз чужорідний?
«Полки Ханські, які гналися за Великим Князем (Московським. — В. Б.), не могли наздогнати його і, на жаль Едигея, прийшли назад» [1, том V, с. 105].
Оце так Государ Московський! Навіть татари, справжні степовики, не змогли наздогнати князя, що втікав!
Не слід забувати, що втікав князь дрімучими, непрохідними костромськими лісами, де раніше «торував шлях» його батько Димитрій Донський, який так само рятувався втечею від татаро-монголів у 1382 році. Де вже в костромських хащах шукати людей, збирати військо! Зберегти б власну шкуру — і то добре. Повернувшись із перегонів, князь Василь прочитав (хоча він і читати не вмів! Йому прочитали інші. — В. Б.) залишене Едигеєм послання:
«Від Едигея уклін до Василя… Все, писане тобою до Ханів про бідність народу Російського, є неправдою, ми нині самі бачили Улус (бачите, це держава Московська — улус?!. — В. Б.) твій і дізналися, що ти збираєш у ньому по рублю із двох сох; куди ж дівається срібло? Земля Християнська залишилася б ціла і неушкоджена, якби ти справно платив Ханську данину, а нині тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!» [1, том V с. 107].
Тож «Московський Государ» терміново прислухався до поради полководця Едигея. Одразу ж розпочав нові перегони. Цього разу наввипередки з Іоанном Тверським побіг за ханським ярликом у Золоту Орду. Послухайте:
«… намір Іоаннів (Великий князь Тверський. — В. Б.) їхати в Орду здавався Василю Димитрієвичу настільки небезпечним, що він зважився сам шукати прихильності Хана і з багатими дарами відправився в столицю Капчакську, куди його й провели всі знатні Вельможі» [1, том V, с. 109].
М. М. Карамзін не залишає великоросам ні найменшого натяку на велич Московії в XV столітті:
«Без сумніву, Василь (бачите, тут він уже не Государ Московський. — В. Б.), будучи в Ханській столиці, знову зобов'язався платити данину Моголам, він платив її, здається, аж до кінця життя свого, незважаючи на внутрішні безладдя, на часті зміни в Орді» [1, том V, с. 110].
Великоросійські «байкарі історії» пробачили Василеві всі мерзенні вчинки і криваві внутрішні безчинства, лише за одне покартали:
«Серед загального суму та сліз, як кажуть Літописці, Василь Димитрієвич помер на 53 році від народження, княжив 36 років і був Володарем розсудливим, не маючи люб'язних властивостей батька свого, добросердя, м'якості у вдачі, ні палкої військової мужності, ні великодушності геройської… підсиливши Державу Московську («писака історії» вже забув про улус Монгольський! — В. Б.) надбаннями важливими, зберігши її цілість від хижості Литовської… Може, він зробив помилку в політиці, давши змогу відпочити Вітовту, розбитому Ханом, може, йому варто було б відновити тоді дружелюбний зв'язок із Ордою, і разом із Олегом Рязанським вдарити на Литву, щоб з'єднати південну Русь із північною (тобто з Московією. — В. Б.)» [1, том V, с. 115–116].
Ось вона, логіка великороса! Будь-яким зрадництвом, будь-яким мерзенним способом прихоплюй шматки «землі російської». Підлість таких діянь згодом спишеться й приховається в «історичних писаннях», а «придбання» залишаться. Що цікаво, коли питання стосується історичної правди, вимисли й брехня великороса мають перевагу над чесністю й порядністю міркувань.
Простежмо події кінця XIV — початку XV століть.
Битва татаро-монголів із литовсько-українськими військами відбулася на берегах ріки Ворскли 1399 року, де литовсько-українські полки були переможені татаро-монголами, на чолі яких стояв Тимур Кутлук. М.М. Карамзін аж захлинається в захваті, описуючи поразку військ Вітовта Литовського: «Ні Чингісхан, ні Батий не здобували перемог досконаліших.
Слід розуміти всю неправду такого твердження. Внаслідок поразки від Батия ростовсько-суздальська земля опинилася у володінні татаро-монголів і перетворилася на дикий, відсталий культурно татаро-монгольський улус. Литва і Русь після поразки навіть данини не платили Тимуру Кутлуку. Пограбувавши ці землі, Кутлук пішов у Поволжя. Відчуваєте різницю? «Тлумач історії» вперто забув повідомити, що, програвши ту битву, Вітовт не побіг до Орди просити ярлик на князювання. Ні! І розмовляв із ним хан не як з Василем, князем Московським.
Послухайте, як спілкувався хан Тимур Кутлук із Вітовтом, князем Литовсько-Руським:
«Навіщо йдеш на мене? — велів він сказати Вітовту, — я не ступав ніколи на землю твою зі зброєю»… Тимур невідступно пропонував мир, визнавав Вітовта найстаршим, погоджувався навіть, за словами наших Літописців, платити йому щорічно певну кількість срібла» [1, том V, с. 90].
Ці слова не схожі на звертання Едигея до Московського князя Василя 1407 року: «чого тікаєш, як раб!.. Подумай і навчися!»
Військові сили Вітовта Литовського спирались на народи, які жили на землях від Балтики до Чорного моря, були незрівнянно сильніші від московських та подібних до них. Це необхідно констатувати для розуміння історичної правди. Тут вимисли і брехня великоросів недоречні. Хоча брехня й вигадки — стрижнева основа історичного «писання» російської історії. Не варто забувати, що в 1382 і 1407 роках Московське князівство було розорене спочатку Тохтамишем, а пізніше Едигеєм, а народ знищений або забраний, за словами того ж М. М. Карамзіна, «як пси, на змичках» у рабство.
Про яке приєднання «південної Росії» може бути мова? До кого приєднувати?
1404 року Литва приєднала до себе Смоленське князівство разом із містом Смоленськом. Зверніть увагу: Смоленськ до 1404 року, не належав ні Золотій Орді, ні Москві! Цю історичну істину не приховати неправдою.
Саме в ті роки Литва забрала у татар Поділля і приєднала до великого Литовсько-Руського князівства.
У 1410 році князь Вітовт став одним із полководців великої переможної Ірюнвальдської битви, яка поклала край німецькій експансії на схід, до речі, забезпечивши з північного заходу благополуччя Московії.
Тож якби Московія в ті роки виступила проти великого Литовсько-Руського князівства, то з цілковитою певністю можна заявити, що в першій чверті XV століття припинила б своє існування назавжди. Навіть не народилася б ідея «збирання землі російської», а великоросів як нації не було б.
Великоросові-державнику страшенно хочеться возвеличити Московію та знеславити сусідів, яких вона згодом захопила. І тоді він видає фальшиві вимисли за можливі дії: либонь, хто клюне, либонь, зійде за правду. М. М. Карамзіну не соромно писати поруч такі «історичні
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Країна Моксель, або Московія. Книга 1», після закриття браузера.
