Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

Зверніть увагу: жодною державністю московською не пахне. Тільки отримав князь Василь ярлик на князювання і право на збирання данини для хана. Попутно крав і собі. Але скільки гонору, скільки хвальби!

Князь не піклувався про розвиток та торгівлю міста Торжка. Це його не цікавило. Московського князя цікавила лише данина: гропіі, речі, їжа. Дивуватися не варто — це дрімучий, жорстокий деспот! Хіба нормальний, мислячий правитель віддасть наказ рубати на шматки 70 людей? Відповідь зрозуміла. Так чинять нелюди!

А далі погляньмо, які землі закріпив за Московією хан на початку XV століття. Лише прошу звернути увагу: М. М. Карамзін, коли пише про Московське князівство — улус, автоматично віддає йому всі землі інших «великоросійських» князівств, хоча вони були звичайними ворогуючими конкурентами. І в XV столітті не входили в князівство Московське. Їх ще мали завоювати в жорстокій боротьбі.

Отже, послухаймо:

«… Великий Князь сам поїхав до нього (Вітовта Литовського. — В. Б.) в Смоленськ, де серед веселих бенкетів і показної дружелюбності вони затвердили межі…

володінь. У цей час уже майже вся древня земля В'ятичів (нинішня Орловська губернія із частиною Калузької та Тульської) належала Литві: Карачев, Мценськ, Велев з іншими удільними містами Князів Чернігівських, нащадків Святого Михайла, які волею й неволею піддалися Вітовту. Захопивши Ржев і Великі Луки, пануючи від кордонів Псковських з одного боку до Галичини й Молдавії, а з іншого до берегів Оки, Курська, Сули і Дніпра, син Кестутіїв був Монархом усієї південної Росії (Русі. — В. Б.), залишаючи Василеві (Московському князеві. — В. Б.) бідну північ, так що Можайськ, Боровськ, Калуга, Олексин уже граничили з Литовським володінням» [1, том V, с. 85].

Мене завжди вражав підтекст думки великороса. Зверніть увагу, як подає думку «байкар історії». Натяками, напівправдою створює враження, що, мовляв, Литва незаконно захопила чужі землі. Але жодним словом не обмовляється, що й Москві ті землі не належали ніколи. Та й поїхав князь не сперечатися з приводу литовських завоювань, які більш послідовні ніж московсько-татарські, а закріпити лише кордони Золотої Орди. Такими писаннями створювалася московська «волохата правда» історії.

Однак навіть за такого «висвітлення» історії М. М. Карамзін підтвердив: на початок XV століття Московія — лише дрібний татарський улус із територією на 100–150 кілометрів навколо Москви, і нації великоросів немає — звичайні князівства-улуси, що ворогують між собою за чужий шматок землі та хліба. Немає єдиного народу, немає єдиної нації, князь не відчуває відповідальності за підопічних. Люди підкоряються грубій силі деспота.

Треба також відзначити, що й «південної Росії» у XV столітті не існувало. Отож туман, вимисли — ось улюблені «доважки брехні» російської історії. Автор не дотримується історичної правди, вона йому не потрібна. Бажання є законом великороса, а при цьому правда завжди небезпечна.

Ось уже й XV століття, а Москві не належить навіть найближча округа: Рязань, Твер, Смоленськ, не кажучи вже про Новгород, Псков і Вологду. Хоч би як намагалися «байкарі історії», але й вони іншого довести не зуміли.

5

Отже, московити увійшли в XV століття, маючи на чолі князя Василя Дмитровича. Яблуко недалеко відкотилося від яблуні, тобто Василь кращим від батька не був. Так само боявся, так само втікав під час небезпеки, так само принизливо бив поклони в Золотій Орді, просячи право на ярлик.

У XV столітті Московія, як і раніше, руйнувала та нищила прилеглих сусідів, піклуючись про збільшення наживи і доходу. Не будемо голослівні, послухаємо М. М. Карамзіна:

«Правління Василя Димитровича було для Новгородців часом неспокійним… Так рать Московська (простіше кажучи, банда або зграя. — В. Б.) без оголошення війни вступила у Двінську землю… взяла в полон Двінського Посадника, багатьох Бояр і скрізь грабувала без милосердя, але, розбита в Колмогорах, залишила бранців і втекла» [1, том V, с. 97].

Аналогічних прикладів можна подати безліч. Московити і великороси називали ці діяння «збиранням землі російської». Розсудливі люди називають такі дії завоюванням, розбоєм і геноцидом.

Сподіваюся, читачі помітили тенденцію М. М. Карамзіна: за першої-ліпшої нагоди, коли не йдеться про московське приниження або поразку, він намагається переконати, що ось, мовляв, погляньте — уже в XV столітті ми, великороси, мали государя. Не зубожілого, незначного князька-васала, а — государя!

Та Бог з ними, государя — то й государя.

Послухайте, як князь-московит «правив» у відповідальну хвилину:

«Одначе Василь Димитрієвич був здивований швидким походом Ханського війська і негайно відправив Боярина Юрія в стан його, щоб мати точні відомості про намір Татарського полководця, велів навіть збирати військо в містах, про всяк випадок. Та Едигей, затримавши Юрія, йшов уперед із великою поспішністю — і за кілька днів почули в Москві, що полки Ханські йдуть прямо до неї.

Ця звістка похитнула твердість Великокнязівської Ради, Василь (тепер він — не «ГЬсудар Московський», навіть не князь великий, а просто — якийсь Василь. — В. Б.) не ризикнув на битву в полі, зробив те ж, що його батько в подібних обставинах: виїхав (треба розуміти — втік! — В. Б.) із жінкою й дітьми в Кострому…

Але громадяни Московські судили інакше: нарікали, що ГЬсудар зраджує їх ворогу, рятуючи тільки себе і дітей…

Щоб Татари не могли підійти до стін Кремлівських, цей Князь велів запалити навколо посади. Кілька тисяч домів, де жили мирні сімейства працьовитих громадян, запалали в одну мить… Видовище було страшне: скрізь вогненні ріки і дим хмарами, сум'яття, крик, розпач. На довершення жаху, чимало лиходіїв (це ж не зайди, а самі московити, як і за всіх часів. — В. Б.) грабували в домах, ще не обійнятих полум'ям, і раділи загальному нещастю» [1, том V, с. 103–104].

Нарешті й М. М. Карамзін вимовив слово істини: «зраджує».

Людину, що покинула напризволяще своїх підданих у важку хвилину, іншим словом не називають. Саме так: зрадник і боягуз. Погляньте, яка дивовижа: сина за втечу все-таки назвали зрадником, хоча й мимохідь, а батечка — Димитрія, так званого Донського, — забоялися! Але ж вчинки їхні однакові, а боягузтво помітне неозброєним оком.

Якщо московит, а пізніше великорос, робив що-небудь для «збирання землі російської» та мав успіху цьому, йому прощалися будь-які падіння, будь-яка мерзота, відчайдушне боягузтво або зрадництво. Це великороси згодом замовчували…

Знову Московія була спалена і розорена. Але «збирач землі російської» залишився живий, здоровий. І незабаром «письменники» великоросійської історії проспівають цьому «Московському Государеві» оду хвалебну.

Однак спершу послухаймо М. М. Карамзіна — про навалу татар:

«Тим часом полки Татарські розсипалися по областях Великого Князівства, взяли Переславль-Залеський, Ростов, Дмитрів, Серпухов, Нижній Новгород,