Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

перли»: «підсиливши Державу Московську» і «зважився сам шукати прихильності Хана», «держава Московська», а слідом — «Улус Монгольський». Писалося без муки сумління. Все зійшло з рук «байкарям історії». Аби тільки величніше і спритніше було «викладено» історію Російської імперії. Про достовірність тут і не йшлося. 234

Залишимо і цього московського князя. Наступним був князь Василь Васильович Темний (1425–1462 роки). Слід наголосити: як і всі його московські попередники, Василь Темний одразу ж подався в Орду просити великокнязівський титул. Вступив у суперечку за ярлик зі своїм дядьком — князем Юрієм. Цілком імовірно, московит програв би ярлик великокнязівський, та врятував московську справу проноза-боярин Іван, який був при ньому в Орді.

Ось як описує право Василя на Московський престол М. М. Карамзін:

«Василь доводив своє право на престол новим статутом Государів Московських, згідно з яким син після батька, а не брат після брата, мусить успадковувати Велике Князювання. Дядько, спростовуючи цей статут, посилався на літописи та заповіт Димитрія Донського, де він (Юрій), у випадку кончини Василя Димитрієвича, названий його спадкоємцем. І тут Боярин Московський Іван став перед Махметом і сказав: «Царю верховний! Молю, дозволь мені, смиренному холопові, говорити за мого юного Князя. Юрій шукає Великого князювання за старим правом Російським (розумійте — московським. — В. Б.), а Государ наш (розумійте — васал твій. — В. Б.) — по твоїй милості, відаючи, що воно (Московія. — В. Б.) є твій Улус: віддаси його, кому захочеш. Один вимагає, інший благає» [1, том V, с. 135].

Ото і вся розповідь про велич Московії в XV столітті! Тут усе точнісінько викладене самими московитами. На той час Москва — звичайний позаштатний улус татаро-монгольських ханів. Про яких-небудь «государів московських» говорити не випадає. Звичайні васали Орди!

Варто б великоросам більш пильно придивитися до власної історичної науки. Відсіяти принаймні видиму неозброєним оком брехню.

«…Вельможа Татарський, Улан Царевич, урочисто посадив Василя на трон Великокнязівський в Москві, у храмі Богоматері біля золотих дверей» [1, том V, с. 136].

У московському храмі Богоматері татарський спадкоємець не саджав на трон московського князя. Тут, у храмі, Василь Темний присягав перед православними святинями на вірність ординському ханові. Він клятвено обіцяв бути васалом слухняним, платити данину, коритися Орді. Такий «монарх» і така «монарша Московська держава» в XV столітті.

За цього князя кривава московська гризня сягнула апогею. Москва була побита жорстоко у себе вдома. Але, як писав М.М. Карамзін, «смиренно плазуючи в Орді… міжусобиці вдома ознаменувалися різними лиходійствами… в остервенінні своєму без усякого суду топили і палили людей… навіть законні страти були жорстокі, аж варварські».

6

Московія і за наступного князя Івана III залишалася жорстоким завойовником сусідів.

Уже за три роки після початку князювання Івана III московити рушили грабувати Черемиську землю. Мерзенний розбій та грабіж стали головними джерелами поповнення князівської скарбниці, тим паче, що ординські хани не особливо перешкоджали експансії на північ.

Значно пізніше великороси назвуть цю мерзоту «збиранням землі російської». А поки що, як бачимо, відбувалися звичайний грабіж і розбій. Московська рать на чолі з Симеоном Романовичем пішла «… у Черемиську землю… (в нинішні В'ятську і Казанську губернії) крізь дрімучі ліси, уже повні снігу, в найлютіші морози. Веління Государя і надія збагатитися здобиччю дали воїнам силу здолати всі труднощі. Більше місяця йшли вони по лісових пустелях, не бачили ні селищ, ні шляху перед собою… Вступивши в землю Черемиську, багату на хліб і худобу — керовану власними Князями, але підвладну Царю Казанському, — Росіяни (московити. — В. Б.) винищили все, чого не могли взяти як здобич, різали худобу й людей (у такий спосіб московити насаджували «передові» звичаї і культуру, як сотні років розповідали нам. — В. Б.), палили не лише селища, а й бідних жителів, забираючи будь-кого у бранці. Наше (московське. — В. Б.) право війни було ще древнє, варварське (а сьогодні в Чечні — уже цивілізоване та людяне?! — В. Б.), всяке лиходійство у ворожій країні вважалося законним. — Князь Симеон доходив майже до Казані і, без битви проливши ріки крові, повернувся з ім'ям переможця» [1, том VI, с. 222].

Москва сотні років намагалася переконати світ, у тому числі й поневолені нею народи, що вона несла їм, народам, зібраним у «землі російські», прогрес, передову культуру і волю. Яка брехня!

Із опису видно, якою дикою й варварською була Московія наприкінці XV століття, в пору високої європейської культури.

В Московії XV століття панували тьма, звичайне варварство, де вбити, вкрасти, пограбувати вважалося нормою.

Ще на один факт необхідно звернути увагу читачів. Навіть М. М. Карамзін змушений визнати, що землі в'ятські, чуваські й казанські до початку XVI століття були для московитів землями «ворожої країни». А якщо так, то про які «споконвічні російські землі» вздовж Волги і В'ятки можна вести мову нині? Звичайні підкорені московитами землі. Поволжя споконвіків належало народам, які жили там: булгарам (татарам), чувашам, башкирам, марійцям, мордві тощо. Москва прийшла в ті землі поневолювачем. Погляньте на карту: від В'ятки на півночі до Астрахані на півдні московити до початку XVI століття лише в Ярославлі, Нижньому Новгороді та Костромі вийшли на Волгу. А підкорила Московія народи Поволжя наприкінці XVI століття. Твердження великоросів про «споконвічні російські землі Поволжя» є звичайною брехнею Московії.

Адже татаро-монголи володіли Московією також близько 300 років! І мали «обґрунтовані» права на свої володіння. Однак Москва пам'ятає лише про «свої права».

Подобається чи ні ця істина великоросам, але вона є фактом незаперечним. А землі, що лежать за Волгою і В'яткою, аж ніяк не належали Москві. Вони віддавна мали господарів. Які б «історичні баєчки» не складалися московськими «писаками історії», але й землі Уралу, Сибіру і Далекого Сходу теж відібрані великоросами в народів, які проживали на тих землях.

Повернімося до Івана III. Йому не вдалося закріпитися на землях середньої Волги. Пограбувавши їх, вирізавши десятки тисяч місцевих жителів, московити пішли геть.

«Спопеливши все, що могло горіти, Росіяни (московити. — В. Б.), втомлені, обтяжені здобиччю, відступили…» — підсумував М. М. Карамзін. Казань ще на сто років залишилася міцною процвітаючою державою, де були побудовані кам'яні палаци, медресе, де існував водопровід. Москва в ті роки була повною протилежністю Казані. Але час минав, Москві все більше й більше були потрібні здобич і чужі надбання. Тоді вона, як за старих часів, звернула увагу на здавна процвітаючий Новгород. А ми вже знаємо, коли в московитів з'являється бажання пограбувати сусіда, вони завжди знаходять «привід». Так трапилося і того разу.

Це було перше, але не останнє знищення