Корнель Пилипович - Сучасна польська повість

— Радий, що ти це помітив.

Поставивши карафку, він з усмішкою поглянув на мене і взяв свою чарку. Я дивився на Монтера, і знов мене охопило дивне почуття, ніби все це зі мною вже було, ніби колись, дуже давно, я бачив ці жести, чув ці слова від людей, обличчя яких уже стерлися в моїй пам’яті. Це враження було таке сильне, що якусь мить я сидів зовсім приголомшений. Потім перевів погляд на Монтерових товаришів, що посідали круг столу, перебіг очима по їхніх стомлених обличчях, які бачив уперше, і все враз минуло, знов я був у маленькому залі «Какаду», сидів на стільці лицем до дверей, дивився на Монтера та його друзів і чекав, поки вони повечеряють перед дорогою.

— Salud, хлопці!

— На здоров’я, командире!

Вони випили по чарці й хапливо заходились їсти. Я вийняв з кишені сигарети й закурив, за стіною оркестр заграв «Гранаду» Хуана Jlacoca, ця мелодія нагадувала мені про щось дуже дороге і близьке. Я заплющив очі, силкуючись згадати, з чим же вона пов’язана, і враз мене осяяло — це ж улюблене танго Юлії. Мені воно теж страшенно подобалось, Юлія це добре знала й не раз грала його на піаніно, коли я входив до господи пані Марти. Тільки для нас двох, для Юлії і для мене, «Гранада» була вітальним гаслом, таємничим шифром, який розуміли лише ми з нею.

— Похмурий!

Я розплющив очі й глянув на Монтера.

— Що?

— Ти нездужаєш?

— Чому ти питаєш?

— У тебе чогось кепський вигляд.

— Трохи застудився. Але нічого страшного.

— Тебе морозить?

— Вже ні. Я прийняв аспірин. Видно, поміг.

Монтер кивнув головою й уважно подивився на мене.

— Ти знав Крука?

— Здається.

— Так от, брате, більше його не побачиш…

— Що сталося?

— Спровадили на той світ…

— Ковбасники?

Монтер похитав головою.

— Ні, — буркнув. — Рицарі непорочного зачаття пресвятої діви Марії. Дорогі приятелі з НСЗ.

— Коли його вбили?

— Позавчора.

— Відомо хоч, хто?

— Вже відомо.

— Вовк?

— Ні. Він цього не міг зробити, навіть якби й хотів.

— Чому ти такий певний?

— Він уже своє відбігав, багато раніше, ніж Крук, — спроквола відповів Монтер. — Заробив собі хату з чотирьох дощок та двометрову яму, а на додачу ще й лопатою по спині від могильника…

— Хай йому лихо, коли нарешті все це скінчиться?

Монтер рішуче відсунув тарілку з ледве початою ковбасою і дістав сигарету.

— Не знаю, що ти маєш на думці, — сказав він, враз споважнівши. — Якщо війну, то вона скінчиться для нас за кілька тижнів. Незабаром ми вже зможемо сказати, що живем у вільній країні. Боюсь тільки, що тоді й почнеться справжній шарварок. У нас надто багато таких, котрі хотіли б упоряджати вітчизну. Кумекаєш? Кожен на свій страх і риск та в ім’я своїх власних інтересів…

— Люди змучені війною.

— Так. Але це не перешкодить декому знову зчинити колотнечу, коли почнеться боротьба за владу в країні…

— Але ж вони повинні зрозуміти, що не мають ніяких шансів…

— Слушно. Цим разом тільки ми маємо шанси виграти. Але не забувай, що ставка велика і знайдеться чимало таких, котрі не схочуть погодитися з новим порядком. Вони зроблять усе, щоб настала цілковита анархія…

— Це безглуздо.

— Що?

— Безглуздо загинути після того, як уцілів у цьому пеклі й дочекався свободи…

— Є чимало людей, які слово «свобода» розуміють інакше…

— Так, ти маєш рацію, — сказав я. — Мабуть, багато води збіжить, перш ніж я знов зможу взяти в руки пензель, фарби й вернутися до початих полотен…

Монтер поклав руку мені на плече.

— Ні, Похмурий, — мовив він тепло. — Ти вже тільки малюватимеш. У штабі вирішено, що це остання операція з твоєю участю…

— Ти з глузду з’їхав?! — шарпнувсь я. — Що це ти вигадав, старий? Невже ти справді думаєш, що я буду спокійно сидіти й дивитись, як вас убивають одного по одному?

— І все-таки, Похмурий, ти тепер тільки малюватимеш…

— Дідька лисого!

— Поки що плакати, — сказав Монтер, усміхаючись. — Кумекаєш? Нам будуть дуже потрібні хороші плакати й малюнки для газет, а потім, коли в країні нарешті настане спокій і лад, ти зможеш малювати пейзажі, натюрморти, портрети друзів…

— Гаразд, Монтере. Але цю роботу з таким самим успіхом зможуть сяк-так зляпати й ті, хто ніколи не тримав у руках зброї і не вміє нею користуватись, правда?

Монтер похитав головою.

— Ні, друже. Ти помиляєшся. Допускаєш зразу аж дві помилки. По-перше, ту роботу, яку ми незабаром тобі доручимо, ніяк не можна буде сяк-так ляпати, надто вона для нас важлива, а по-друге, добре робити її можуть тільки люди, які беруть активну участь у нашому русі. Comprenez-vous?

— К бісу плакати!

— Ну, нарешті ми з тобою порозумілись, — засміявся Монтер. — Власне, я ніколи не сумнівався, що з тобою можна домовитись, брате…

— Відчепись від мене, старий!

Монтер знов засміявся, його хлопці, які мовчки прислухалися до нашої розмови, теж почали усміхатись. До кімнати увійшов Грегори, несучи шість склянок чаю і цукорницю, вщерть наповнену справжнім цукром. Я глянув на годинник: стрілки показували двадцять п’ять на сьому, час линув неймовірно швидко, кожна хвилина наближала нас до найважливішого моменту цього дня, і я подумав, що коло помалу замикається, лишилось тільки чотири години. Якщо не вдасться пересягнути цей мізерний бар’єр часу, — значить, усьому кінець. Сьогодні востаннє мені довірили небезпечний вантаж, і я мусив зробити все, що в моїй силі, щоб у призначений час доставити його на місце. Я знав, що на нього чекали, але не міг передбачити, як далі розгортатимуться події цього вечора. Лише чотири години, але за цей час багато чого може статись. Я дуже добре пам’ятав торішній святвечір, коли пережив найдивовижнішу пригоду в своєму житті, але ж таке може трапитись тільки раз, а нині треба було готуватись до найгіршого.

Я був спокійний, врівноважений, певний себе, не почував ні тривоги, ні хвилювання; видно, цього вечора зі мною справді щось сталося, щось таке, чого я й сам не вмів назвати. Мене опанував якийсь незвичайний спокій, і це було дуже добре, бо досі я надто часто давав волю своїй нестримній уяві, тим химерним мріям, що забирали в мене майже всі сили, і хоч я намагався приборкати їх, мені ніколи не вдавалось досягти такої душевної рівноваги, як зараз. А втім, це сталося несподівано для мене, ніби само собою. Вперше за багато років я був справді задоволений із себе.

В мене з’явилось почуття свободи, радісного піднесення і якогось відчайдушного зухвальства. Я любив ризиковану гру, але звичайно з самого початку був страшенно