Люсі Мод Монтгомері - Рілла з Інглсайду

шанці. Я знаю це й воно мучить мене постійно. Проте я не можу не сподіватися, що з ними нічого не станеться, коли не сталося досі. Ох, панно Олівер, як воно буде — прокидатися вранці, не боячись новин, які прийдуть нині? Зараз я не спроможна цього уявити. А два роки тому я прокидалася з думками про нові дивовижні дарунки, які піднесе мені щойно народжений день. Ось вони минули, ті два роки, що я сподівалася заповнити веселощами й радістю.

— А ти проміняла б їх — тепер — на ті два інші, веселі роки?

— Ні, — поволі відказала Рілла. — Не проміняла б. Дивно, правда? Це були два жахливі роки — і все ж я відчуваю незбагненну вдячність за них — мовби разом з болем вони принесли мені щось дуже цінне. Навіть якби таке було можливо, я не хотіла би повернутись назад і знову стати тією, що була тоді. Навряд чи я зробила якийсь дивовижний поступ у своєму розвитку — але я вже не та егоїстична, легковажна тодішня лялечка. Вочевидь, панно Олівер, я й тоді мала душу — проте не знала її. Тепер я знаю — і це варте дорогого… варте всіх страждань минулих двох літ. Але попри це, — вибачливо всміхнулася Рілла, — я не хочу більше страждати… навіть задля подальшого духовного зростання. Іще через два роки, озирнувшись назад, я, можливо, так само відчую вдячність за той розвиток, якому вони сприяли — але зараз я не прагну цього.

— Ми ніколи цього не прагнемо, — відповіла панна Олівер. — Мабуть, тому нам і не дано самим обирати міру й засоби власного розвитку. Хай як ми цінуємо те, чого вчить нас життя, нам не хочеться продовження цих болісних уроків. Ну, та сподіваймося на краще, як каже Сьюзен, — справи на фронті тепер посуваються добре, а якщо Румунія долучиться до союзників, кінець війни може настати так швидко, що ми здивуємося.

Румунія долучилася до союзників, і Сьюзен схвально відзначила, що румунські король та королева — найгарніша вінценосна пара, яку вона бачила на портретах. Так минуло літо. На початку вересня стало відомо, що канадські підрозділи перекинули на ділянку фронту, ближчу до Сомми, і тривога в Інглсайді зросла. Уперше пані Блайт зневірилася й підупала на відвазі; дивлячись на неї цими неспокійними днями, лікар Блайт смутнів і дедалі частіше забороняв брати участь у тих чи тих справах Червоного Хреста.

— О, дозволь мені працювати… дозволь мені, Гілберте, — просила вона. — Доки я зайнята, я менше думаю. Коли я нічого не роблю — уявляю собі найстрашніше. Відпочинок — це мука для мене. Двоє моїх синів на жахливому фронті побіля Сомми, а Ширлі днями й ночами читає книжки з авіації — і нічого не каже. Але я бачу певність у його очах… ні, я не можу відпочивати! Не вимагай цього від мене, Гілберте!

Проте лікар Блайт був невблаганний.

— Я не дозволю тобі замордувати себе, моя дівчинко, — мовив він. — Коли наші хлопці повернуться, я хочу, щоб удома їх зустріла здорова мати. — Поглянь — ти стала геть прозора. Так не годиться. Запитай у Сьюзен, коли не віриш мені.

— Треба ж таке — ти змовився зі Сьюзен проти мене! — безпорадно вигукнула Енн.

Якось надійшли переможні новини: канадці взяли Курселет і Мартенп’юїш, захопивши багато полонених та військової техніки. Сьюзен здійняла прапор над Інглсайдом і сказала, що Хейг нарешті збагнув, кому доручати відповідальну роботу. Інші не поділяли її тріумфу. Хто скаже, якою ціною дісталася їм ця звитяга?

Того дня Рілла прокинулася на світанку й сонна, з важкими повіками підійшла до вікна й визирнула в сад. О цій порі світ не такий, як у будь-який інший час. Повітря було прохолодне від роси, а сад, кленовий гай і Долина Райдуг мовби повнилися таємницею й дивами. Вітру не було, і з боку станції Рілла виразно почула тужливе собаче виття. Невже це Понеділок? А якщо так — чому він виє? Рілла здригнулася; виття було скорботне й зловісне. Раптом їй згадалося, що сказала колись панна Олівер, коли, вертаючись увечері додому, вони почули виття іншого пса: «Собака плаче так, відчуваючи Ангела Смерті». Рілла слухала, і серце їй холонуло із жаху. Так, безсумнівно, то був Понеділок. За ким він плаче? Чиїй душі він шле це зболене вітання, кого проводжає в останню путь?

Рілла повернулася до ліжка, та заснути не змогла. Цілий день вона споглядала й чекала з невимовним жахом. Коли вона прийшла відвідати Понеділка, начальник станції сказав: «Цей ваш пес вив усю ніч, з опівночі до світанку, — таке страхіття. Хтозна, що це вступило йому. Я раз було вийшов надвір і покликав його, та він і голови не повернув. Сидів отам, на платформі, під місяцем, сам-один, щокілька хвилин задирав писок, бідака, і вив так, наче серце йому розривалося. Досі він такого не робив — спав собі тихенько в буді від поїзда до поїзда. Але цієї ночі певне щось він мав на думці».

Понеділок лежав у своїй буді. Коли Рілла підійшла до нього, він помахав хвостом і лизнув її руку, проте не торкнувся їжі, що вона поставила перед ним.

— Боюся, він захворів, — стривожено мовила вона. Їй не хотілося йти і лишати його самого. Але того дня поганих новин не було… і наступного теж… і наступного. Страх відпустив Ріллу. Понеділок більше не вив і знову почав зустрічати всі поїзди. Минуло п’ять днів, і мешканці Інглсайду відчули, що можуть відітхнути. Рілла літала кухнею, мов на крилах, допомагаючи Сьюзен готувати сніданок, і співала так дзвінко й чисто, що кузина Софія в домі з іншого боку вулиці почула її й прорекла, звертаючись до небоги:

— «Уранці співаєш — увечері плачеш» — я багато разів чула цю приказку.

Проте Рілла Блайт не зронила надвечір ані сльози. Коли батько з дуже сірим, старим і змученим лицем прийшов до неї й розповів, що Волтер загинув у битві за Курселет, вона кволим маленьким клубочком упала в його обійми, і ще багато годин пролежала непритомна, доки прокинулась охоплена новим невідступним болем.

Розділ 23

«А тепер добраніч»

Люте полум’я муки зотліло; його сірий попіл улігся на світ. Рілла, з її молодим організмом, фізично оговталася раніше за матір. Пані Блайт кілька тижнів пролежала в ліжку, хвора від потрясіння й горя. Рілла спромоглася жити далі, оскільки життя незмінно диктувало свої правила. Була хатня праця, яку належало виконувати, адже Сьюзен не могла самотужки дати раду