Владислав Дніпровський - Як я провів літо, Владислав Дніпровський

Розділ 16. В якому грошей багато, а щастя - мало.

Я ще раз перевірив адресу, виписану з газети. Ломбард лепрекона Патріка О'Міллі точно має бути тут.

Переді мною стояла звичайна офісна будівля, трохи старенька і занедбана, але зовсім не схожа на те, що я звик бачити в Таємному світі.

Розгублено увійшов у напівтемне приміщення. Охоронець у будці ліниво відірвав погляд від сканвордів, байдуже подивився на мене і знову повернувся до своєї важливої справи. Неподалік, якийсь бородатий хлопець безуспішно намагався вставити нову п’ятдесятигривневу купюру в кавовий автомат.

"Четвертий поверх, офіс 413", — ще раз із сумнівом прочитав я на шматку паперу, куди записав адресу ломбарду з найкращим курсом обміну золота на гривні.

Літо закінчувалося, роботи я так і не знайшов, та вона мені не дуже й потрібна. Час вже вибиратися з гуртожитку та звільняти місце для молоді, що приїхала до столиці за знаннями.

Мисливці за моєю головою ще не з’являлися, але я упевнений, що це не надовго. Тож вибору особливого немає. Надягну приховуючий амулет, що дістався мені від вампіра, і поїду додому, в село на Черкащині. Там пересиджу, а далі розберусь. Часу на роздуми вже не залишилося.

Тому зараз я стояв біля обшарпаного ліфта, сподіваючись запастися простяцькими грошима, бо в селі таких можливостей не буде.

— Він не працює, — сказав бородатий хлопець, сьорбаючи капучіно, і показав рукою на темний коридор.

На його вусах і бороді залишилися сліди від кавової пінки, що ані скільки не заважало хлопцю насолоджуватися улюбленим напоєм.

Я подякував і пішов далі повз численні двері. На деяких висіли вивіски на кшталт "Ремонт телефонів", а деякі були взагалі без написів. Цікаво, скільки всього незвичайного може відбуватися за цими дверима. Десятки людей проходять повз них щодня і навіть не підозрюють, що за ними може ховатися. Може, логово банди, продавці косметики, ломбард лепрекона, чи навіть якийсь портал у Нарнію? Я, мабуть, був неправий. Такі місця нічим не гірші для жителів Таємного світу, ніж старі будинки з історією чи занедбані довгобуди.

Нарешті, після недовгих блукань коридорами, я знайшов скромні двері з лаконічним написом "офіс 413". Обережно відчинив їх і зайшов усередину.

Приміщення виявилося досить великим і поділеним на дві частини. Праворуч, за відчиненими скляними дверима, рядком сиділо з десяток людей різного віку та зовнішності. Вони старанно щось записували в блокнотах і уважно слухали нарядно вбрану жіночку, яка велично розповідала про якісь важливі речі, малюючи щось маркером на білій пластиковій дошці.

Мені стало цікаво, про що вона розповідає. Я прислухався і зміг розібрати лише уривки фраз: "Це вигідна інвестиція, ви вкладаєте гроші...", "Приводьте друзів і підписуйте їх під себе...", "Коли ви станете смарагдовим інвестором..." і найвеселіше — "Це не фінансова піраміда, це фінансовий куб...". Все це щедро приправлено роздумами про щурячі перегони, фінансову незалежність і пасивний дохід. Різко захотілося зайти туди і копняками розігнати всіх тих наївних дурників додому, щоб вони шукали нормальну роботу, а не легких грошей.

Але, як кажуть, "кожен сам коваль свого щастя". Нехай розбираються самі. Людина така істота, що поки сама не наб’є шишок, голосу розуму не почує. Навіть якщо я їм зараз зірву цей дурний семінар, вони знайдуть інший або повернуться сюди завтра.

Тяжко зітхнувши, я повернув ліворуч до дубових дверей із табличкою "Директор". Напис на табличці розплився, і на його місці з’явився інший: "Ломбард Патріка О'Міллі". Це мене заспокоїло — нарешті я прийшов за адресою.

Кілька разів стукнувши із ввічливості, я увійшов до кабінету. За великим дерев’яним столом, утопаючи в об’ємному шкіряному кріслі, сидів рудий чоловік із рудим волоссям, рудою бородою без вусів і яскраво рудими бровами. Він був невеликого зросту — десь півтора метра з гаком, але це не виглядало незвичним, таких невисоких людей у місті вистачає і без магії.

Лепрекон сидів, нахабно закинувши ноги на стіл, і курив люльку, випускаючи кільця диму в систему протипожежної безпеки. Побачивши мене, чоловік задригався і, з криком "Якого біса?!", ледь не впав із крісла.

Вирівнявшись, він уважніше придивився до мене, полегшено зітхнув і на всяк випадок запитав:

— Ви до ломбарду?

Я кивнув, виклав золоту гривню на стіл, сів на стілець і пильно подивився на нього.

— Що? — метушливо запитав лепрекон, кілька разів озирнувшись після того, як, нарешті, відірвав жадібний погляд від золота.

— Простяків оббираєте? — невдоволено запитав я, махнувши рукою в бік семінару за дверима. — Хіба ж так можна?

— А що я? А що я? — зачастив рудий шахрай. — Магії я не використовую. Вони самі гроші приносять. Хіба я можу відмовити добрим людям?

— Взагалі-то, це схоже на шахрайство, — скептично сказав я, дивлячись у чесні очі лепрекона.

— Я перевіряв закони. Нічого не порушую, чистий як сльоза, — заявив Патрік, а потім важко зітхнув. — Жити якось треба. У мене дванадцятеро дітей, усіх нагодуй, заплати за навчання і ожени. Знаєте, скільки це зараз коштує? Скоро жебракувати піду.

— Ой, не треба мені макарони на вуха розвішувати, — відмахнувся я. — Давай краще ділом займемося. Я в газеті бачив, що у тебе непоганий курс обміну на простяцькі гроші.

— Простяцькі гроші? — недовірливо перепитав лепрекон, переводячи погляд із золотої гривні на столі на мене. Потім спритно зіскочив з крісла і побіг до великої броньованої шафи в кутку, радісно промовляючи: — Простяцькі гроші! Це я можу! Простяцьких грошей у мене вистачає.

— Звісно, вистачає, — хмикнув я. — Тобі ж дурники їх цілими днями приносять.

Патрік лише відмахнувся, витягнув картонну коробку з грошима, з хеканням випер її на стіл та увімкнув лічильник банкнот.

Під шурхіт купюр у рахувальниці я озирнувся довкола. Усе ж таки це ломбард. Тут повинно бути те, що йому приносять здавати.

— Слухай, у тебе ж ломбард. То, може, в тебе можна щось купити з того, що здають? — поцікавився я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍