Kara Star - Світ моїх фантазій, Kara Star

— Я тебе проведу.

— Ні, навіщо? У тебе потяг зараз вирушає! Я сама дойду!

— Я сказав, що проведу! Зачекай секунду. — він помчався пулею у потяг, сказавши контролерші, щоб ще не вирушали, миттю схопив сумку із речима і вилетів із потяга до мене.

— У тебе дома хтось є? — запитав мене по дорозі.

— Є.

Марс провів мене додому, віддавши у вірні руки Кеншіну, який відчинив двері. Мій майбутній чоловік вже готовий був роздерти Марса на куски за те, що я без його відома пішла з дому на прогулянку із колишнім і ще й телефон на безвучному. Та вираження обличчя змінилося, як тільки він побачив кров, яка п'ятнами появлялася на кофті, коли я розстібнула свою коричневу шубу, а шарф спустився нище.

— Що сталось?! — він перелякано торкнувся моєї спини.

— На валах на якусь гостру залізну палку налетіла.  

— Тобто..?

— Вона стирчала з під снігу. Я не побачила. Але відчула...

Хлопець видихнув. Погладжуючи бороду, його хмурий погляд говорив про те, що він придумує план, який би міг допомогти, а не погіршити ситуацію. Але для початку потрібно було...

— Дякую, Марсе, що не залишив її в такому стані, а довів додому. Я тобі дуже вдячний за такий вчинок. — він потиснув йому руку, — Бувай. Далі ми самі.

Марс попрощався, глянув на мене, зловивши у погляді напроти добре помітний смуток і нерозуміння, що говорило: «Я не хотіла з тобою прощатися». Двері зачинилися, а ми направилися до кімнати. Кеншін допоміг зняти куртку, кофту. Рана не була глибокою до такої степені, щоб її прийшлось зашивати, але, все-таки, її вигляд радості не викликав. 

Мама, після п'ятихвилинної істерики і моралів, принесла перекис водню з ватними дисками. Ледь не втратила свідомість, тому після прохання Кеншіна, покинула кімнату. А хлопець тим часом взявся за роботу. Обробивши від крові мою пошкоджену частину живота, він її забінтував. Тепер мені нічого не погрожувало.

— Що ви з ним робили?

— Я... Він сьогодні мав їхати в Київ. Я захотіла провести з ним час. 

— Що, йому більше немає з ким його проводити? — хоч відповідь була доступно подана, його вона ніяк не втішала.  

— Я так захотіла. Він погодився.

— А робили що?

— Спершу до нього пішли, дивились «Надприродне», потім пили рево, каталися на валах.

— Ясно... — як я ненавиджу чути це слово, та ще й в такому тоні.

Кеншін посидів у мене в гостях ще годину, а після пішов додому. Сьогодні не вдалося побути з ним подовше, бо захотіла подарувати цей день Марсові, адже це мав бути наш останній день. Тільки ось... Марс все одно не поїхав... І як він взагалі? 

Кірілла, 22:43 
Що ти там?

Марс, 22:45
Нічого, дома

Кірілла, 22:45
Коли будеш їхати?

Марс, 22:47
Завтра 

Кірілла, 22:47
Я б могла тебе й завтра провести

Марс, 22:48
Дякую, але мені вистачило сьогоднішнього дня
Відпочивай
Дякую, за час проведений разом 😊

Кірілла, 22:50
І тобі дякую 😌 

Марс, 22:50
Не сумуй
Ще побачимось)

Кірілла, 22:51
Знаю

Марс, 22:52
Як рана?

Кірілла, 22:53
Жити буду

Марс, 22:53
🙂
 

Ніч забрала багатьох у сон, але у світі існують винятки, у список яких зараз входжу я. Емоції переповнюють мене. В душі вулкан влаштував посиденьки зі всією родиною і вони разом обпікають мені грудну клітку. Принаймні, так я себе зараз почуваю.

Як тільки ручка опинилася в моїй руці, а зошит на колінах, я дозволила своїй душі виливати на папір те, що вона вважає за потрібне.

Потяг у світ, де немає тебе,
Потяг у світ, а точніше — без тебе.
І тільки надія , що тебе поверне,
Цей самий потяг, що рушив без мене.

Потяг для нас — це завжди розлука,
Потяг для мене то все вічні муки.
На що я чекаю? Твої поцілунки?
Їх більше не буде, тепер ми лиш друзі.

Провела тебе один раз чи восьмий,
Всеодно нас роз'єднують ті кляті осі,
Ти по одній, я додому по другій,
Лиш голки скажено встромляються в груди.

Мрію обняти, пригорнути до себе,
Сумно проходять уроки без тебе.
І цей Новий рік зустріне лиш спогад,
Як нам із тобою удвох було добре.

~THE END~