Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Але що саме шукала Корнелія? Свого батька й сестру чи власне тіло, яке вчені викрали з королівського склепу, замінивши його на іншу померлу людину? Дорруд хотів це знати, адже Корнелія була невіддільною частиною Спадку Єнса Йонатана. Її душу буквально вирвало з тіла хвилею ненависті її власного батька.

Самого Єнса розірвав той гнів і образа, які виростив у ньому король Вольтер. Єнс вірив, що його доньок закатували, як і дружину, і навіть не підозрював, що в момент, коли він, охоплений гнівом, прокляв королівство, його діти були ще живі й неушкоджені.

Темні, як сам туман, емоції знищили його тіло, розкидали його частини підземеллям. Потоки темряви неслися, як вода в гірських річках. Його душу також розірвало на безліч уламків: любов до доньок і дружини; зацікавленість, яка робила його визначним ученим; провина за смерть дружини та сина короля. Але найбільшим і найсильнішим був уламок, повністю просякнутий ненавистю.

Саме ненависть Єнса Йонатана створила чорний туман і полонила в собі інші уламки його душі. Десь у цьому чорному тумані ненависті блукає уламок його любові до дітей. Він шукає Корнелію та Карлу, але не знаходить.

— Може, ви шукаєте одне одного? — замислившись, промовив Дорруд. — Блукаєте в пітьмі, наче сліпі кошенята. А якщо знайдете, то чи розвієте прокляття, чи лише посилите його своєю спільною образою на королівство?

За мить Дорруд зірвався з місця й вийшов із кабінету, попрямувавши до підземелля. Не час було займатися роздумами, коли кожна хвилина мала значення. Новий напад монстрів мав статися зовсім скоро, і це відчували всі. Хто, як не головний учений, мав працювати невпинно?

Спустившись до темних тунелів, Дорруд спочатку окинув поглядом плоди роботи своїх підлеглих, а потім попрямував до широкої зали. Там, у клітці, яка колись використовувалася для розтину монстрів, тепер стояв сталевий каркас — лише мала частина того, що мало з’явитися після завершення роботи.

Ніхто з присутніх навіть не уявляв, що саме збирає голова Союзу Вчених. Але водночас усі були заінтриговані, і їхні погляди часто зупинялися на Дорруді, який невтомно працював над загадковим механізмом. Проте ніхто не наважувався підійти й запитати, над чим він працює й для яких цілей ця конструкція призначена.

Минала година за годиною, а Дорруд усе продовжував складати механізм. Він постійно відходив на кілька кроків, порівнював побачене зі своїми записами, які залишилися в кабінеті: за роки роботи він знав їх напам’ять — кожну з тисяч деталей і елементів. Сталевий каркас поступово набував форми, на ньому з’являлися шестерні й кілька прозорих контейнерів. Згодом були додані сталеві та мідні трубки, а також кілька дзеркал, які відбивали одне одного.

Розум Дорруда був повністю поглинутий процесом, і він не одразу помітив, як хтось узяв його за плече й легенько потряс.

— Щось важливе? — запитав Дорруд, поглянувши на вченого, який замінював Марію.

— Повернулася команда з внутрішніх шахт. Принесли тіло впольованого монстра, — відповів підлеглий, вказавши на групу людей, які тримали щось замотане в тканину.

— Схоже, він більший, ніж описували шахтарі, — сказав Дорруд, підходячи ближче до істоти, розміром із людину. — Сподіваюся, органи не пошкоджені?

У відповідь капітан загону лише втомлено зітхнув і почав розгортати здобич. Перед очима присутніх з’явився монстр, схожий на звичайного оберненого, але з головою, повністю вкритою очима. Здавалося, на голові не було жодного вільного місця. Тіло мало порізи, але не такі, що могли б пошкодити органи. На шиї ззаду виднівся перебитий хребет, а сама голова ще демонструвала ознаки життя.

— Було щось особливе в цьому монстрі, окрім його голови? — запитав Дорруд.

— Він не нападав на нас, а лише ретельно розглядав і щось бурмотів, — відповів командир. — Що саме бурмотів, не скажу, бо не слухав.

— Отже, він вивчав вас, — здивувався Дорруд. — Наче вчений?

— Цього не знаю, ми в нього не запитували.

— Добре, добре, — промовив Дорруд, перевівши погляд із монстра на механізм, над яким працював раніше. — Вам заплатять, як і обіцяно. Але доведеться взятися за ще одну роботу.

— Нам би вже відпочити, — сказав капітан, озираючись на своїх людей, які виглядали виснаженими. — Уже другу добу на ногах.

— Вам більше заплатити? — Дорруд не сильно зрадів такій відповіді. 

— Справа не в грошах, а в тому, що ми вже з ніг валимося. Це четверте завдання за останні два дні. І хоча ця потвора не захищалася, її пошуки в шахтах забрали багато часу.

Тепер і Дорруд нарешті поглянув на обличчя членів загону: сонні, голодні, злі. Усі вчені теж перебували у схожому стані, але вони не відмовлялися від роботи. Щоправда, їхня праця мала зовсім інший характер.

— Вас нагодують і нададуть кімнати в нашому штабі, щоб ви не витрачали час на похід до таверни чи власних будинків, — сказав Дорруд, зрештою вирішивши дати загону час на відпочинок. — Але у вас на це не більше п’яти годин. Так, цього замало, але якщо ми не встигнемо, нас усіх чекає лише вічний сон.

Неохоче, але командир загону погодився на цю пропозицію. Після цього вони всі пішли, залишивши Дорруда наодинці з тілом монстра.

Дорруд, узявши ножа, почав відділяти голову монстра від тіла. Це було нескладно завдяки перебитому хребту. При цьому всі його думки були зосереджені на словах капітана. Якщо цей монстр не нападав, а лише спостерігав, наче вивчаючи їх, то його походження не пов’язане з ненавистю Єнса. Можливо, він був породжений тією частиною душі, яка належала Єнсу як вченому. Це вперше до рук Союзу Вчених потрапила така істота.