Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

Дорруду навіть стало шкода, що монстра не привели живим, або хоча б не обезголовленим. Проте голова демонструвала ледь помітні ознаки життя.

Голова монстра, покрита очима, зайняла своє місце між дзеркалами в самому центрі механізму. Це викликало посмішку у Дорруда, адже він сприйняв це як подарунок долі: кілька слабких місць конструкції тепер не стануть на заваді.

Він знову взявся до роботи й знову перестав помічати все навколо. Дорруд, поглинутий процесом, навіть жодного разу не пригадав Марію, яка так важко пережила появу духа Корнелії. Йому було байдуже до своєї правої руки, адже його пріоритети були зовсім іншими.

***

Марію замкнули у її власній кімнаті й прив’язали до ліжка, щоб вона не нашкодила собі. Замість коси, у яку раніше було заплетене її золотаве волосся, тепер на її голові залишилися лише недоглянуті патли. Трохи волосся ще залишалося на її пальцях, якими вона в нападі безумства виривала його до того, як її зупинили підлеглі. У її погляді інколи з’являлися проблиски людського розуму, але частіше там був лише непроглядний тваринний страх. Її зуби скрипіли, очі хаотично бігали по стелі. Нігті впивалися в ліжко, кровоточили, але вона не відчувала болю: її повністю полонив страх.

Це сталося зранку, коли Марія, як завжди, прямувала до кабінету Дорруда. Вона мала відзвітувати перед ним, вислухати вказівки. Та водночас вона хотіла просто поглянути на нього, помилуватися: вона мовчки кохала його, тримаючи це почуття при собі. Вона навіть не розраховувала на взаємність, змирившись із тим, що для Дорруда немає нічого важливішого за його план. Можливо, коли чорний туман зникне, коли розвіється цей Спадок Єнса Йонатана, вона зможе сказати йому про свої почуття. І, можливо, тоді й він перестане бути сліпим і відповість їй взаємністю.

Піднімаючись сходами, вдивляючись під ноги й роздумуючи, що саме сказати старшому вченому, вона здивувалася, побачивши, що хтось наближається їй назустріч. Вона вже звикла, що їй завжди поступаються дорогою. Але, піднявши погляд, Марія побачила щось жахливе. Темна душа Корнелії Йонатан йшла прямо на неї. Раптом стало холодно, і в її свідомості почав відлунням звучати плач. Цей плач пронизував її розум тисячами крижаних голок. У коридорах штабу лунали людські крики — це інші вчені, охоплені жахом, тікали від того, що бачили лише вони. Але Марія мовчала, паралізована первісним страхом, повністю поглинута ним.

Крики затихли, примара зникла, а Марія все ще сиділа на сходах, намагаючись придушити страх болем. Вона рвала своє волосся, кусала губи, билася головою об стіну. Навіть після того, як Корнелія зникла й параліч відступив, їй не стало легше. Страх залишився й тільки міцніше заволодівав нею. Незабаром її підлеглі підбігли до неї, намагаючись спершу заспокоїти, а потім просто знерухомити.

Легше їй стало лише тоді, коли до її кімнати прийшов Дорруд. Холод на мить відступив, але повернувся так само швидко, як тільки старший вчений її покинув. У нього були важливіші справи, і це всі розуміли. Навіть сама Марія тоді не відчувала образи.

І ось двері її кімнати знову відчинилися. Марія, пробиваючись крізь страх, задумалася: а чи не Дорруд це?

— До… р-ру… де? — спробувала вона прошепотіти крізь зімкнуті страхом зуби.

Але перед її очима, на фоні стелі, з’явилося обличчя вченого-новачка. Він однозначно поспішав: однією рукою схопив її за підборіддя, знерухомив його, а іншою влив у рот рідину з невеликого глечика. Вода зі снодійним пройшла між її зубами й покусаними губами, і Марія її проковтнула.

Сумне обличчя новачка швидко зникло, і він пішов, залишивши після себе лише запах підземелля: запах тіл монстрів, реагентів і всього, з чим так часто стикаються члени Союзу Вчених.

Спочатку Марія, як і новачок, сподівалася, що снодійне допоможе й позбавить її страху. Вона вірила, що прокинеться і все буде, як завжди. Але хоч її тіло й заснуло, розум продовжував страждати у холодних кошмарах.

Вона опинилася у чорному нескінченному тумані, де повсюди були темні, туманні силуети. Їхні руки тягнулися до неї, хапали за шию, ненавиділи. А вона могла тільки плакати й боятися.

— Дорруде, Дорруде… мені так страшно… — прошепотіла вона, перш ніж силуети голосно заплакали й накрили її собою.