Erleen Nord - Катарсис, Erleen Nord

— Можливо, вона стала однією з тих монстрів, — припустив Грофт. — А що зі старшою донькою?

— Корнелія Йонатан померла в ту ж мить, коли Карла втратила розум, — сказавши це, король Вольтер стиснув долоні в кулаки. — Як сказала прислуга, яка наглядала за ними, старша донька померла без болю чи страху. Просто в одну мить перестала жити.

— Але вона не зникла, так, Ваша Величносте?

— Її поховали в усипальні під замком за моїм наказом.

— Але вона ж не королівської крові, — здивувався Грофт.

— Так тоді я вирішив, Грофте, вже не згадаю, чому саме знехтував традиціями. Можливо, її варто було поховати біля матері, на кладовищі для знатних родів.

— А що сталося з її матір’ю?

— Померла незадовго після зникнення свого чоловіка, від слабкого серця, як мені сказали, — король Вольтер підвівся з-за столу й важко зітхнув. — Ходімо, Грофте, поглянемо на залишки Корнелії. Хочу знати, чи вона досі там.

— Ми потурбуємо її спокій?

— Немає в неї жодного спокою, раз її дух блукає нашим королівством.

Зовсім непримітний вхід ззовні замку, що часто заростав в’юнкими рослинами, зустрічав відвідувачів усипальні вкрай рідко. Тут ховали лише королівських осіб: королів і королев, ненароджених і мертвонароджених дітей, а інколи навіть бастардів, якщо ті заслужили це за життя.

Сам король Вольтер рідко сюди навідувався, навіть попри те, що тут були поховані його дружина й син. Йому було важко спускатися сюди й стояти біля саркофагів своїх близьких. Куди простіше й спокійніше зайти до їхніх кімнат і помовчати, поринувши у спогади.

Вольтер і Грофт, відкривши важкі двері, спустилися сходами в підземелля під замком. Холодне повітря змушувало короля злегка тремтіти, через що смолоскип у його руках теж здригався. Але він опанував себе й упевненим кроком вийшов до першого приміщення, де були поховані його прадіди. Не затримуючись, він повернув ліворуч, а потім праворуч, проходячи повз саркофаги своїх далеких і не дуже родичів. Нарешті вони опинилися в приміщенні з трьома саркофагами, два з яких були закриті, а центральний ще чекав на свого мешканця.

— Я думав, Ви ведете мене до Корнелії, — тихо промовив Грофт. — Мені залишити Вас наодинці з сином і дружиною?

— Не варто, можеш залишитися, — сказав Вольтер, підходячи ближче до саркофагів.

Кам’яні таблички на двох саркофагах вказували, що тут поховані дружина й син короля, його кохані Янетта й Торстен. На центральному саркофазі імені ще не було. Король сумував за своєю сім’єю, але він не хотів помирати, боявся. Жити й правити вічно? Він був із тих, хто не відмовився б від такого.

Та його правління обіцяло бути важким: зелені спалахи в чорному тумані, які, як багато хто відчував, ще дадуть про себе знати; людей більше помирає, ніж народжується, і скоро може не бути ким правити; переживши спалахи та туман, якщо він після них повністю розвіється, доведеться якось захищатися від сусідніх держав, що захочуть захопити ослаблений Ансельм.

— На нас чекають важкі випробування, — пробурмотів Вольтер собі під ніс. — Ходімо, Грофте.

Достатньо було покинути приміщення з сім’єю короля й пройти до сусіднього, як перед Грофтом і Вольтером показався непримітний саркофаг, що самотньо стояв у напівтемряві, освітленій слабким світлом смолоскипа. Грофт одразу помітив, що на ньому не було жодного імені.

— Допоможи зсунути кришку, — промовив Вольтер і взявся за важку кам’яну плиту, яка ховала залишки Корнелії Йонатан.

Стараннями обох чоловіків кришка зсунулася, але лише настільки, щоб у світлі смолоскипа можна було розгледіти невелику частину вмісту саркофага.

— Скелет, — прокоментував Грофт. — Схоже, жіночий. А що саме Ви очікували побачити, Ваша Величносте? Думаєте, хтось міг забрати її рештки?

— Так, думав, — кивнув Вольтер, пройшовшись поглядом по черепу, що виднівся в саркофазі. — Та схоже, це було лише дивне передчуття, яке не виправдалося. Втім, тепер я буду спокійнішим і, можливо, зможу щось придумати щодо тієї примари.

— Вибачте за таку нахабність, мій королю, — промовив Грофт, посунувши кам’яну плиту на місце, після чого обтрусив руки від пилу. — Але я не думаю, що ми зможемо щось вигадати в цій ситуації.

— А я не думаю, що у нас є вибір, Грофте, — сказав король, наостанок поглянувши на саркофаг і попрямувавши до виходу. — Я не хочу втратити це королівство. Мої предки заплатили вдосталь своєю кров'ю, щоб його заснувати. І я просто не маю права віддати його ворогам, ким би ті не були.

***

Дорруд сидів у своєму кабінеті, розмірковуючи над тим, чи правильно вчинив, відмовившись піти до короля Вольтера. Король сам дав йому вибір, і ніхто не міг звинуватити старшого вченого у відмові. Тим більше, що сказати йому однаково було нічого. Проте це могло б стати можливістю дізнатися про хід думок Вольтера.

— Не час для цього. Потрібно правильно розставляти пріоритети, — сказав Дорруд собі, поглянувши на одну з книг на книжковій шафі, яка приховувала секретні записи.

Усі того дня бачили блукаючу душу Корнелії, і Дорруд теж не уникнув цього. На відміну від Марії, він сприйняв це просто й без наслідків. Для нього це була ще одна ознака того, що слід прискорити реалізацію свого плану. Потрібно було наблизити появу зелених спалахів, щоб гнів Єнса, який лежить прокляттям на королівстві, почав слабшати: щоб він витрачав свою міць на появу нових монстрів і аномалій.