Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Григораш із Надійкою, і Кирило з Танечкою, і Гриць з Оленкою. Останні двоє дійшли, як пізніше виявилося, до небаченого зухвальства: коли Петро у неділю привів сюди Лесю вперше, вони там саме були, тож непоміченими залізли через вікно до Петрової кімнати, прослухали з його ліжка весь діалог закоханих і втекли, як Петро повів Лесю додому.

Тим часом здача сесій завершувалась, Петро з Грицем уже чекали свідоцтв із вечірки, готуючись до останніх іспитів у технікумі. В Янчука з'явилося більше вільного часу, тож вони з Лесею, відчуваючи неспинне наближення розлуки на ціле літо, зустрічалися тепер і в будні вечори, неухильно бажаючи близькості. В напоєні пахощами ночі Петро відчував особливе натхнення, а Леся була на подив ласкавого й довірливою, але обоє закоханих, сп'янілих від літепла й любощів, не дозволили собі переступити цнотливої грані, навіть коли вперше скупалися біля гроту і, висихаючи, були доведені близькістю до екстазу під тихі сплески хвиль, заливні виспіви й щебети солов'їв і цвіркунний передзвін. Петро носив Лесю на руках, дужих і налитих силою, пестив її до хмільної нестями, але, добре володіючи собою, лишав її, знесилену і розімлілу, й кидався у воду, втікаючи від гріха і даючи можливість дівчині прийти до себе. Вертався, всідався поряд і туманив Лесю знаннями, яким не було кінця, або дивував експромтом:

Тож для нас у цю ніч шелестять явори!

Ти мені лиш любов і неси, і дари,

Бо вона нас звела не на глум далебі,

Бо належимо ми: ти — мені, я — тобі!

— Дякую тобі! Посланий бабусиними богами, ти бережеш і ощаджуєш мене, нерозумну неофітку. Я нині прочула, що стать сильніша від мене! Я втямила, що зрію у тебе на колінах, росту з тобою розумом і тілом!.. Але — вже рожевиться ранок, і нам пора йти, бо ще ж у обох сесії... І не подумай, що ти набрид мені, якраз навпаки! — звелася Леся втомлено й одяглася.

Ішли, ніби із храму, впритул зігріваючись і вслухаючись у виспіви птаства, купаючись дорогою у пестощах і словах кохання під чаклунним осяянням місяця і зоряного неба серед поснулих у підгір'ях хиж і хат.

— Хочу ще побути з тобою в ліжку перед нашою розлукою, Лесю! — обізвався Петро.

— Чи ж я того не хочу?! Але ж Гриць із Оленкою тепер щоночі в її ліжку! Вона, певно, і вагітна вже!

— І що думають чинити?

— Ходили удвох до Бондаря, щось там вирішилось, мабуть, позитивно, бо Оленка знову весела і приймає Гриця при мені, не даючи заснути, хоч я й удаю, що сплю. Оленка стала якоюсь навіженою: каже, що любить тебе, але приймає Гриця, то виходить, що тримає синицю в жмені і про журавля в небі не забуває... Хіба, як усі вже виїдуть з гуртожитку, а я лишуся на день-два, тоді й побудемо з тобою в ліжку, — облила Петра сяйвом очей. — Ти ж захистиш мене від мене? — посварилася пальцем. — В жодному разі, Петрусю! В жодному! Не обмани мене, адже я тобі вірю!

— Дякую! Розповім тобі анекдот, поки йтимемо... Затрималися в якихось гостях дві сестри, а додому їм було йти лісом. Одна старша, друга неофітка. Отож, молода й каже: «Поспішаймо, бо нерано вже! Не дай Бог, хто нападе та зґвалтує!» «Ой, сестричко, про що ти говориш? Із нашим то щастям?!» — зітхнула старша. Оце істина, Лесю моя, з народних уст, стара, як світ.

— То старша хотіла бути зґвалтованою?! Істинно, світ незбагненний!.. Ось ми й прийшли. Як ти кажеш, перебрели ще одну райську ніч, — мовила дівчина, як уже спинилися під вікнами.

— До зустрічі, люба! — підняв і, поцілувавши, посадив на підвіконня Петро Лесю.

— До вечора! — шепнула та у відповідь, зникнувши у вікні.

Зміїлася вулиця під ногами, як Петро, щасливий і повний блаженства, ішов додому, ще вдихаючи ледь помітні запахи парфумів від Лесиного волосся, ще відчуваючи дотик її пружного тіла, ще будучи осяяним плесами її очей, ще мліючи від її ніжних, як трояндові пелюстки, уст. Але й, тверезо оцінюючи стосунки з дівчиною, приходив до висновку, що Леся його не любить, а лише захоплюється ним — може, із-за Оленки та ревнощів, адже зовсім не цікавиться їх можливим спільним майбутнім.

Того дня в кінозалі почала демонструватися нова картина «про любов», тож Петро через Юру дістав два квитки і під вечір ішов за Лесею, як вони й домовились удень у технікумі. Після сеансу вирішив повести Лесю до себе — під явори і через вікно в ліжко. Настрій у нього був прекрасний, адже мав свідоцтво про закінчення вечірки, тобто про заповітну загальну освіту, як щабель до університетської, і добре підготувався до сесій у технікумі. Отож, ішов задоволений і певний себе, аж раптом очам своїм не повірив! Йому назустріч прямувала Леся із якимось військовим, вони про щось весело перемовлялися, тож Янчук мимоволі спинився, як укопаний. Серце його затенькало в грудях, але, згадавши, що Леся якось розповідала йому про свого родича-військовика, машинально перейшов на протилежний бік вулиці, подумавши, що дівчина просто проводжає гостя і швидко вернеться, тим паче, що вона його побачила і навіть оглянулася.

Янчук не любив військових, жодних, тож і цей — хоча й статний, випрасуваний, перетягнутий ременем, у бравих чоботях — не міг сподобатися йому, але Петро подумав: «родич є родич, то й Бог із ним!» і повільно пішов до гуртожитку, де мав почекати Лесю. Чи не з усіх вікон на нього видивлялися дівчата. Вдавано-весело привітавши їх, Петро мимоволі звернув увагу, що не почув дружної відповіді, дехто натомість підкреслено закрив своє вікно. Тривога в грудях наростала, та Янчук вперше сміливо зайшов у гуртожиток, маючи на увазі вияснити в Оленки, хто ж той військовий та куди з ним пішла Леся.

Між високими осоками,

Попід кленами зеленими

Юність в завтра йде!

І у горі ми радіємо,

Бо вчаровує надіями

Нас майбутній день! —

повторював вчорашнього свого вірша і на східцях гуртожитку, і вже в коридорі, а стукаючи у двері Лесиної кімнати, все ще декламував свої недавні рядки:

Моє ти ластів'я натхненне!

Я все кажу одне і те ж:

Ти на очах дозрієш в мене

І на руках моїх зростеш!