Андрій Хімко - У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

такий нарешті випав у неділю. Вони прийшли до Петра у двір, засунули хвіртку і під кущем шипшини почали закохано цілуватися.

— Незаймана моя! — був на сьомому небі Петро, сп'янівши від кохання. — Цілував би й цілував тебе! — шептав чуттєво. — Стань ось тут під місяцем і слухай! — відступив. — Іконо моя в ореолі місячного сяйва і в небесних барвах! — простягнув захоплено руку. — Не зрадь мені!.. Рідна моя! Впусти мене в своє серце і єство! — просив і канючив. — Досконала моя, любисткова й калинова! Ти найчарівніша за найкращу із уяв!..

Виговорившись, Петро замовк, посадив дівчину в альтанці, сам сів навпроти і почав декламувати уривки нових віршів та розповідати цікавинки зі свого життя чи переказувати щось із вичитаного. Лесю обворожували такі оповіді, вона давно вже уяснила, наскільки непересічним є Петро, хоч батьки її бачили в ньому лише вуличного хлопця.

— Чому ти так часто повторюєш, що час забере в нас усе прекрасне, Петрусю?

— Бо є така істина, все проходить, кохана моя!

— Як час забере мою вроду, якою ж я буду? — тихо спитала Леся, зітхнувши.

— Не такою, як оце зараз поряд зі мною.

— Шепелявою й зігнутою, як бабуся моя, ще й із ціпком?

— Може, й такою, радосте моя!

— Бабуся кажуть, що вони найщасливіші, бо ще живуть! — знову зітхнула дівчина. — Давай перейдемо під явори, бо тут я все боюся, що відкриються двері і нас хтось побачить.

Петро того й хотів, тож узяв Лесю на руки та й поніс за хату, всівшись там на лавиці.

— Спасибі тобі, славний мій! Я теж невбарі навчуся називати тебе ніжними словами, — притислася палко до Петра. — Слів тих обворожливих у тебе безліч! — поцілувала його в очі. — А що ти там загубив? Що там шукаєш? — розстібнула кохтину.

На цілу вічність замовкали в обіймах, стомлено схилившись на паркан і слухаючи загадковий шепіт яворів.

— Чи й ти, як і я, відчуваєш нашу близькість? — питав Петро пошепки.

— Чому ж ні? Відчуваю твоє тепло — і в тілі, і у словах, і в ласках... Чую ще дещо, але про те тобі не скажу! — затулила надовго устами питання на його устах.

— Хочу знати! — ледь чутно спитав у саме вухо Петро.

— Зась тобі! — відповіла. — Вмієш ти привабити та прихилити до себе, кого хочеш! І сміх твій загонистий чого вартий! А вірші? А поклятьба всяка? Унікум ти — справді обдарований, розтопиш і крижину! Я з тобою за недовго взнала стільки, що інші й задовго не взнають.

— Хочу знати оте дещо!

— Не можна!.. Оленка, до речі, вже любить тебе більше, ніж Гриця.

— Як то?!

— А я знаю? Знав би Гриць, то збожеволів би. Вона навіть ходу твою зі спини називає обворожливою, чим викликає в мене ревнощі. Ідеш ти дійсно переможно!

— То вони таки живуть разом?

— Бог із ними! Нам вони не приклад! — вивела раптом Петрову руку з-за пазухи, поцілувавши його, злізла з колін і сіла поряд. — Близькістю гріх зловживати... Ти правду казав, ці явори дійсно обворожливі, — звела Леся голову.

— Під ними і моя бабуся кохалася колись зі своїм нареченим.

— Добра вона в тебе? Не сварить?

— Добра, а сварила, як припалював від лампадки і курив під образами.

— Курив?

— А що такого? Хіба десь у святому писанні сказано, що курити гріх? Все ж умовне, моя Лесю!

— Ти завжди багатий на докази!

— Я багатший за Креза, бо маю тебе!

— А то хто такий?

— Сатрап, жив при Олександрі Македонському, мав повні палати золота!

— О Боже! Звідти то все у тебе?!

— Не в мене, а у скарбниці людській, в її бездонній пам'яті. Вмій лише слухати й запам'ятовувати. Присунься ближче, хай відчую палахкотіння тіла твого! — обняв і притягнув її, податливу, до себе. — Ти — неземна несказанність! Ти жаска мені, бо невідворотна!

— Бабуся також кажуть, що в мене врода не земна, а небесна.

— Бабуся на тому справді розуміються... В моєму словникові немає слів, щоб описати тебе належно у веселкових барвах і їх напівтонах!.. Ти впала мені на шлях, як громом зрізане дерево, як вибита блискавкою яма під ногами, як пущена стріла, якої не уникнути!.. Живу і дихаю твоїми добривечорами і до побаченнями!.. Шануй і затям! — аж захлинався Петро у натхненні.

— Не осуди, я аж так гостро не відчуваю, — горнулася до хлопця Леся. — Ти вогненний увесь, а наді мною — пестливе дитинство і постійні застереження матері й бабусі. Мені приємно купатися в твоїх словах, але й страшно, бо я дівчина, не хлопець.

— Дуже дякую тобі за щирість! Я ще більше закохуюся в тебе! Ти на очах дорослішаєш, слава Богу!

— Я й сама те зауважую, але ж набираюся розуму від тебе, чарівнику й вартівнику мій! — прочулено сказала Леся і поцілувала Петра в голову.

Мовчали обоє, ніби в храмі на сповіді побувавши. Леся вперше відчула любов у всій її неосяжності. А Петро нарікав на себе, бо його слова здавалися йому невиразними в порівнянні з тим, що він відчував насправді. Шепотіли явори, хмільно пахла матіола, а молодята думали кожен про своє чи й про спільне, про що навіть гадки не мали.

— Петрусю! Світає! Пора мені! — зауважила Леся окраєць неба з-під яворів. — Казкова у тебе «тиха гавань»!.. А коли скінчаться сесії, як ми будемо бачитися?

— Було б бажання, Лесю!

— Е, не кажи! Я в десятій вечора муситиму лягати спати.

— Ти ж не школярка вже! — і Петро повів дівчину з двору.

Світало, як поцілувавшись, молодята пішли до гуртожитку всього за два квартали, повні втоми й приязні... Вертався Петро, як із раю, а вдома, роздягаючись до сну, все ще перебував під враженням нічного побачення з Лесею, засипаючи ж, думав уже про Лідуню, що росте й потребує все більшої уваги до себе, більше одягу і взуття, про всього дві дисципліни в технікумі і одну у вечірці, які ще мав здати.

Про лавочку під яворами швидко прознали, крім, звичайно, сусіда Льови з Райзою, і решта Петрових друзів. Часом користалися нею і Роман з Оксанкою, і Василь