Брюс Кемерон - Подорож собаки

class="p1">Між відвідинами мені дозволяли бігати по всьому приміщенню. Кожен підзивав мене до себе, деякі люди сиділи в рухомих кріслах, а Френ чи інша жінка стояли позаду й штовхали. Вони любили мене, обіймали й підсовували закуски.

Одним із моїх улюблених місць була кухня, на якій завжди готував чоловік на ім’я Едді. Він командував мені сидіти, а тоді пригощав дивовижним наїдком, попри те, що «Сидіти» – найлегший з усіх собачих трюків.

– Ми з тобою єдині чоловіки в цьому місці, – казав мені Едді. – Тому повинні триматися разом, гаразд, Тобі?

До того я завжди був лише з однією людиною й усе життя присвячував любові до неї. Спочатку то був Ітан – я настільки вірив, що любов до нього і є причина, чому я був собакою, що коли почав піклуватися про маленьку Клеріті, то лише тому, що знав: Ітан хотів би цього. Поступово, однак, я полюбив Сі Джей не менше й почав розуміти, що це не є невірністю Ітану. Собаки можуть любити більше однієї людини.

У цьому місці, однак, я взагалі не мав конкретної людини – моєю метою здавалося любити кожного. Це робило їх щасливими.

Я був собакою, котрий любив багатьох людей – і це робило мене хорошим собакою.

Може, моє ім’я й було Тобі, однак я пройшов довгий-предовгий шлях, відколи люди вперше назвали мене цим іменем. Тепер я знав набагато більше – усе, чого навчився протягом своєї життєвої подорожі. Я зрозумів, наприклад, навіщо мені казали «Спокійно». Багатьом людям, що лежали в ліжках, боліло, і якби я видерся на них, щоб погратися, то міг заподіяти шкоди. Досить було лише раз наступити на живіт одному чоловікові, щоб засвоїти урок – його пронизливий скрик кілька днів стояв у вухах, змушуючи почуватися жахливо. Я не був Дюком, невгамовним псом, нездатним опанувати себе. Я був Тобі. Я вмів лежати спокійно.

Коли я блукав на самоті, а не під проводом Мони, Френ чи Петсі, то ходив відвідати чоловіка, на якого наступив. Його звали Боб, і я хотів, аби він знав, що мені шкода. Як і в більшості кімнат, до його ліжка підсували крісло, і вперше, саме застрибнувши на це крісло, я зумів ступити на його ковдру, не завдавши болю. Щоразу, як я приходив відвідати його, Боб спав.

Одного дня Боб був сам у своєму ліжку, і я відчував, як життя полишає його. Теплі води накривали Боба, змиваючи його біль. Я тихо лежав поряд із ним, складаючи йому товариство, як умів. Мені здавалося, що коли моя мета – приносити втіху людям у хворобі, то ще важливіше, аби я був із ними, коли вони йдуть в інший світ.

Френ знайшла мене, коли я лежав біля нього. Вона перевірила Боба й накрила його голову ковдрою.

– Хороший собака, Тобі, – прошепотіла вона.

Починаючи з тієї миті, щоразу, коли я знав, що чиєсь життя згасає, я приходив до них у кімнату й лежав на ліжку, надаючи розраду й складаючи компанію, доки вони йшли з життя. Часом їхні родини збиралися довкола, а часом вони були самі, хоча зазвичай хтось із багатьох людей, що допомагали хворим у будинку, тихо сидів поряд.

Траплялося, що члени родини відчували страх і гнів, коли бачили мене.

– Не хочу, щоб цей смертоносний собака підходив до моєї матері! – кричав якось один чоловік.

Я почув слово «собака», відчув гострий напад його люті й покинув кімнату, не знаючи, що ж зробив не так.

Здебільшого, однак, мою присутність вітали всі. Те, що в мене не було жодної конкретної людини-господаря, означало, що я діставав багато обіймів. Іноді люди сумували, обіймаючи мене, і я відчував, що їхня журба помалу втрачає силу, доки я в їхніх обіймах.

Чого все ж таки бракувало, то це інших собак. Мені подобалась уся ця людська увага, але я тужив за відчуттям чиєїсь собачої горлянки в роті. Я впіймав себе на тому, що бачу сни про Роккі, Дюка й усіх собак із собачого парку – ось чому я мимоволі гавкнув від подиву, коли Френ вивела мене у двір і там був інший пес!

То був невеликий опецькуватий сильний малий на ім’я Чосер. Його хутро зберігало запах кориці від Петсі. Ми одразу ж узялися боротися, ніби знали один одного багато років.

– Ось що було потрібно Тобі, – зі сміхом говорила Френ до Петсі. – Едді каже, він був ледь не в депресії.

– Та й для Чосера це як гостинець, – додала Петсі.

Ми з Чосером разом підняли голови. Гостинець?

Після того дня Чосер приходив частенько, і хоч я мав поводитися «спокійно», але завжди знаходив час поборотися з ним.

Часом приходили інші собаки з родинами, щоб побути в кімнатах із ліжками, але вони завжди були неспокійними й рідко хотіли гратися, навіть коли їх виводили у двір.

Так минуло кілька років. Я був хорошим собакою, який багато чого зробив і почувався зручно в ролі нічийного улюбленця, що водночас належить усім.

На «Із Днем Подяки» завжди було чимало людей, запахів і наїдків для гідного собаки. На «З Різдвом» жінки, що носили ковдри на головах, приходили гратися зі мною, пригощати мене смачненьким і сидіти навколо великого кімнатного дерева. На дереві, як завжди, були котячі іграшки, але не було котів, щоб гратися з ними.

Я був задоволений. Я мав мету – не таку конкретну, як піклуватися про Сі Джей, та все одно почувався важливим.

А потім одного дня я ривком прокинувся, звівши голову.

– Мені потрібне моє взуття! – гукала жінка з однієї з кімнат.

Я одразу ж упізнав цей голос.

Ґлорія.

Розділ 30

Я промчав коридором і, ледь не збивши з ніг Френ, влетів у кімнату. Ґлорія була в ліжку, наповнюючи повітря своїми міцними парфумами, але я не звернув на неї уваги й зосередився на стрункій жінці біля неї. Це була моя Сі Джей, і вона з подивом дивилася на мене.

Я цілковито порушив протокол, відкинувши стриманість і самовладання, з якими завжди входив до людських кімнат, натомість стрибнув на мою дівчинку, тягнучись лапами до неї.

– Вау! – промовила вона.

Я схлипнув, опустивши хвіст і стукаючи ним по підлозі, закрутився колами й застрибав. Вона потяглася до мене й обхопила долонями мою морду, а я заплющив очі й стогнав від задоволення, відчувши її дотик. Нарешті Сі Джей прийшла по мене. Я затремтів від піднесення. Я знову був із моєю дівчинкою!

– Тобі! Заспокойся, – сказала Френ.

– Усе гаразд. – Сі Джей опустилася на коліна, і її суглоби, згинаючись, вибухнули хрускотом. – Який хороший песик.

Зараз її волосся було коротким і не спадало на мене, як колись. Я лизнув її обличчя. Від неї пахло чимось солодким і Ґлорією. Сі Джей, збагнув я, була квола й слабка, її руки злегка тремтіли, торкаючись мене. А це означало: я маю стримувати себе, що здавалося майже неможливим. Хотілося гавкати, гасати кімнатою й перекидати речі.

– Тобі – наш терапевтичний собака, – пояснила Френ. – Він мешкає тут. Утішає наших гостей – їм справді дуже подобається, коли він поряд.

– Ну, окрім Ґлорії, – зі сміхом сказала Сі Джей і з добротою зазирнула мені в очі. – Тобі, то ти біґль-терапіґль!

Я помахав хвостом. Її голос злегка дрижав і лунав натягнуто, та все одно я був радий чути його.

– Клеріті вкрала мої гроші, – заявила Ґлорія. – Я хочу додому. Зателефонуйте Джеффрі.

Сі Джей зітхнула, але продовжувала гладити мене по голові.