Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Хороший собака, Тобі, – завжди казала вона. Проте її голос лунав усе слабше й слабше. – Ти не просто терапіґль – ти янгол, зовсім як Макс, як Моллі.

Я замахав хвостом, почувши, з якою ніжністю вона промовляє ці імена. Моя дівчинка знала, хто я, знала, що я завжди був поряд, піклувався про неї й боронив від небезпек.

Багато людей приходили відвідати Сі Джей, і вона завжди раділа цьому. Декого з них я знав, як-от Ґрейсі, котра була маленькою дівчинкою, коли я був Максом, а тепер – дорослою жінкою з власними дітьми. Сі Джей цілувала всіх дітей і сміялася, біль усередині неї відступав, та все одно лишався, прихований від очей. Іншою була жінка, яку я впізнав, бо бачив не так давно. Її звали Дон, дівчина з ароматом яблук на руках, і вона годинами сиділа біля Сі Джей і розмовляла. Я ненадовго пішов, аби перевірити, чи не потрібен Петсі або Френ, та коли повернуся, Дон була й досі там.

– Люди завжди питають мене, яку спеціальність я хочу, а я постійно кажу їм, що просто зосереджена на вступі до медучилища. Звідки мені знати, яка галузь мене привабить? Мене ще навіть не прийняли.

– Вступиш, – сказала Сі Джей. – Я знаю, що вступиш.

– Ви завжди вірили в мене, Сі Джей. Ви врятували моє життя.

– Ні, це ти врятувала своє життя. Ти ж знаєш, як кажуть у цій програмі: ніхто інший не зробить цього за тебе.

– Так, знаю, – сказала Дон.

Сі Джей слабко кахикнула, і я застрибнув до неї, щоб бути поряд. Її рука опустилася й погладила мене по спині.

– Гадаю, мені краще вже йти, – нарешті сказала Дон.

Вони обійнялися, і я відчув, як любов струменить між ними.

– Вдалого польоту, – сказала Сі Джей. – І пам’ятай: ти завжди можеш зателефонувати мені.

Дон кивнула, витираючи очі. Вона всміхнулася й помахала рукою, покидаючи кімнату, а я притулився до моєї дівчинки, відчуваючи, як вона поринає в глибокий сон.

Одного дня Сі Джей годувала мене шматочками сандвіча з шинкою й сиром, який приніс їй Едді, коли зупинилася й глянула на мене. Я не зводив очей із сандвіча.

– Тобі, – сказала вона, – послухай мене. Знаю, що ти по-справжньому прив’язаний до мене, але я скоро тебе покину. Могла б залишитись, але все добре, що могло запропонувати мені життя, уже сталося, і я втомилась від усього поганого – особливо від того, що буде, коли спробувати продовжити це. Я просто хочу бути зі своїм чоловіком. Єдине, чого мені шкода, – це покидати друзів, і один із цих друзів – ти, Тобі. Але я знаю, що тебе люблять і про тебе піклуються, і знаю, що мати любов і роботу для собаки найважливіше в житті. Багато в чому ти нагадуєш мою собаку Моллі з її добротою, а також Макса з його впевненістю в собі. Чи не перекажеш моїм янголам-собакам, що я скоро буду з ними? І чи не побудеш зі мною в мою останню хвилину? Не хочу боятися – а якщо ти тут, я знаю, що буду хороброю. Ти мій друг назавжди, Тобі.

Любов хлинула між нами, коли моя дівчинка притягла мене до себе.

Сі Джей пішла від нас прохолодного ясного весняного дня. Френ увесь день сиділа біля неї, а я поклав голову їй на груди, і її рука вільно гладила моє хутро. Коли вона зупинилася, я глянув на Френ, яка підсунула стілець ближче й узяла вже безвольну руку у свої долоні. Помалу Сі Джей ішла з життя, доки з останнім подихом моєї дівчинки не стало.

– Хороший собака, Тобі, – сказала мені Френ, обійняла мене, і її сльози закрапали на моє хутро.

Я думав про маленьку Клеріті, яка падала з пристані на Фермі. Як вона не зводила з мене очей, коли Ґлорія взяла її на руки. «Длузку», – казала дівчинка. Пригадував, як вона увійшла у двір разом із Трентом, щоб забрати мене додому. Думав про її обійми й поцілунки, про те, як, коли був Максом, вона притискала мене до грудей, щоб зігріти.

Тепер я мав жити без її обіймів.

Моя Сі Джей. Вона навчила мене, як добре любити не тільки мого хлопчика Ітана, дала зрозуміти, що насправді я любив багатьох людей за свої життя й що любов до людей і є моєю кінцевою метою. Присутність Сі Джей у моїх життях стала центральним моментом мого існування й дозволила допомогти людям, які лежали в ліжках у своїх кімнатах, побороти страхи й віднайти остаточний мир і прийняття.

Я служив цим людям іще багато років після смерті Сі Джей, але не минало й дня, щоб я не згадував її – згадував крихітку Клеріті, яка прослизає до кінської стайні, згадував Сі Джей, котра обіймає мене в машині біля океану, згадував життя з Трентом, коли я був Максом.

Коли одного дня я робив свої справи, гострий біль змусив мене скрикнути. Петсі, Френ та Едді відвезли мене до Ветеринара, і я знав, чому вони всі вирушили в ту поїздку. На цей час я вже майже осліп, але досі відчував запах кориці й Чосера на руках Петсі, коли вона взяла мене, понесла, задихаючись, до кабінету Ветеринара й поклала на холодний стіл. Сильні, пропахлі курятиною руки Едді заспокоювали мене, і всі шепотіли мені на вухо, коли швидкий укол приніс майже миттєве полегшення.

– Ми любимо тебе, – казали вони.

Цього разу, коли хвилі накрили мене, вони були не темні, а несли поверхове сяйво, що танцювало мільйонами бульбашок. Я підняв голову й поплив на це яскраве сяйво, розтинаючи водну гладінь назустріч дивовижній заграві світанку. Золотом відливало світло, що грало на м’яких хвилях, а зір раптом зробився чітким і гострим, як у цуценяти. Букет чарівних пахощів торкнувся мого носа, і серце підстрибнуло, коли я збагнув, чиї це запахи.

– Моллі! – почув я чиєсь гукання.

Я хутко крутнув головою, і там були вони – люди, яких я відчував. Усі, кого любив за життя, стояли біля краю води, усміхаючись і плескаючи в долоні. Я бачив Ітана й Ганну, Трента й Сі Джей, які були попереду, разом з Енді, Майєю, Джейкобом і всіма іншими.

– Бейлі! – скрикнув Ітан, розмахуючи рукою.

Мене звали Тобі, і Дружко, і Моллі, і Макс, і Бейлі, і Еллі. Я був хорошим собакою, і це моя винагорода. Тепер я міг бути з людьми, яких любив.

Я розвернувся, підвиваючи від радощів, і поплив назустріч золотим берегам.