Брюс Кемерон - Подорож собаки

нас. Я підібрав маленьку гумову кісточку й підніс жінкам, сподіваючись, що котрась із них захоче відібрати її й поженеться за мною.

– Ти була такою хорошою собакою, Седі, такою доброю матір’ю, – сказала Марґарет.

Я жбурнув гумову кісточку й стрибнув на неї, щоб мене теж назвали хорошим собакою.

– Ти полюбиш свій новий дім, – продовжила інша жінка.

Третя взяла мене на руки й піднесла носом до носа з моєю матір’ю. Ми обнюхали одне одного, трохи спантеличені незручним і неприродним становищем.

– Попрощайся зі своїм цуценям, Седі!

Жінка пристебнула повідець до комірця матері й повела її геть. Марґарет тримала мене, щоб я не побіг слідом, – вочевидь, щось відбувалося.

– Я зватиму тебе Тобі, гаразд? Тобі, ти хороший собака, Тобі. Тобі, – воркотіла наді мою Марґарет. – Тебе звати Тобі.

До мене дійшло, що, мабуть, моє ім’я – Тобі. Я був приголомшений: Тобі було моїм першим ім’ям дуже-дуже давно. Певно, жінка знала про це.

Люди все знають: не лише як їздити на машинах чи де знайти бекон, а також коли собаки бувають хорошими чи поганими, де спати собакам і якими іграшками гратися. І все ж я був ошелешений тим, що Марґарет назвала мене Тобі. Для мене нове життя завжди було позначене новим ім’ям.

Як розуміти те, що я знову Тобі? Чи означало це, що все починається спочатку й наступного разу мене зватимуть Бейлі?

Седі не повернулась, і поступово до мене прийшло розуміння, що це місце, повне вбраних у ковдри жінок, – мій новий дім, такий не схожий на жоден із тих, де я бував. Здебільшого я мешкав на огородженій ділянці, хоча вночі мене заносили в дім і саджали в кімнату, де я народився. Однак я не був самотнім: протягом дня жінки приходили до мене, часто жбурляли гумовий м’ячик або гралися зі мною в перетягування іграшки. Скоро я привчився впізнавати більшість із них за запахом, навіть попри те, що їхні руки були вкриті однаковими пахощами.

Мене бентежило те, що, на відміну від усіх попередніх життів, не було єдиної людини, про кого я мав би дбати. Безліч жінок гралися зі мною, говорили до мене й годували мене. Наче я був собакою для всіх і кожного.

Марґарет навчила мене нової команди: «Спокійно». Спочатку вона притискала мене до землі й казала: «Спокійно», – і я гадав, що вона хоче поборотися, але вона повторювала: «Ні, ні. Спокійно». Я гадки не мав, що вона каже, але знав: «ні» означає, що я роблю щось не так. Я спробував лизати її, крутитись і будь-які інші трюки, що міг пригадати, але жоден із них не влаштовував її. Нарешті я розчаровано здався.

– Хороший собака! – сказала вона, даючи мені закуску, хоч я нічого не зробив.

Так тривало кілька днів, доки нарешті до мене не дійшло, що «Спокійно» означає «просто лежи тут». Усвідомивши цей зв’язок, я міг лягти й не рухатися, скільки вона хотіла, хоча ледве міг стримувати нетерпіння: нащо нам так довго чекати, щоб дати мені смачненького?

Потім Марґарет стала водити мене будинком – такими місцями, де я ніколи не бував раніше. Я бачив жінок, що сиділи, жінок, що стояли, і жінок, що їли, – остання група здалася мені найбільш цікавою, але ми й на мить не затрималися біля них і рушили далі. Марґарет хотіла, щоб я поводився «спокійно», сидячи на колінах у людей. Мені не дуже подобалася ця задумка, але я корився.

– Бачите, який він хороший? Хороший собака, Тобі. Хороший собака.

Одна жінка підійшла, щоб лягти на кушетку, а мене посадили на ковдру поряд із нею й дали команду. Жінка хихотіла, а мені страх як кортіло поцілувати її в обличчя, але я робив, як мені наказували, і отримав за це смачненьке. Я так і лежав нерухомо, тримаючись заради чергового шматочка, коли кілька жінок зібралися навколо мене.

– Добре, Марґарет, ти мене переконала. Можеш узяти його із собою на роботу й перевірити, як він упорається, – сказала одна з жінок.

Марґарет нахилилась і взяла мене на руки.

– Він добре впорається, сестро.

– Ні, не впорається. Він усіх засмутить і все погризе, – застерегла ще одна жінка.

Наступного ранку Марґарет надягла на мене нашийник і вивела на повідці до своєї машини.

– Ти такий хороший, Тобі, – сказала вона.

Ми поїхали автівкою, і я був собакою на передньому сидінні! Однак мені поки що бракувало зросту, щоб висунути носа у вікно.

Жінка привезла мене до місця, дуже схожого на те, куди я ходив із Сі Джей сидіти з нею на кушетці. Я відчував запахи багатьох людей і розумів, що деякі з них хворі. Стояла тиша, підлога була м’якою.

Марґарет носила мене скрізь, і люди гладили й обіймали мене, чи – у випадку кількох із них – лежали нерухомо в ліжках і дивилися на мене.

– Спокійно, – командувала вона.

Я зосереджувався на тому, щоб не рухатися, адже засвоїв, що саме це є вимогою, коли люди хворі. Я не подав знаку, коли вловив сильний знайомий запах від кількох людей – запах, що так довго був присутній у подиху Трента. Я затямив, що подавати знак за таких обставин треба по команді «Молися», а ніхто не наказував мені робити цього.

Невдовзі Марґарет опустила мене на землю на подвір’ї, зусібіч огородженому стінами. Я відчував у собі безліч нерозтраченої енергії і якийсь час гасав довкола, а тоді жінка дала мені мотузку з гумовим м’ячиком на кінці, і я трусив і тягав його, шкодуючи, що немає поряд іншого собаки приєднатися до веселощів. Я бачив за вікнами людей, які спостерігали за мною, тож доклав зусиль, аби влаштувати справжню виставу з тією мотузкою.

Потім Марґарет знову віднесла мене в будинок і познайомила з кліткою.

– Добре, Тобі, а ось твій дім.

На підлозі клітки лежала нова подушка, і, коли жінка присіла й поплескала по ній, я слухняно підійшов і сів зверху.

– Це твоє ліжко, Тобі. Гаразд? – сказала Марґарет.

Я не знав, чи маю сидіти на подушці, але був утомлений і задрімав. Прокинувся, коли почув голос Марґарет:

– Вітаю, чи не покличете мені сестру Цецилію, будь ласка? Дякую.

Я сонно глянув на неї. Не віднімаючи телефон від обличчя, вона всміхнулася мені, коли я позіхнув.

– Цециліє? Це Марґарет. Я досі в госпісі з Тобі. Ні, навіть краще. Вони обожнюють його. Сьогодні вдень кілька гостей навіть сиділи й спостерігали, як він грається у дворі. Ніякого гавкоту, жодного разу. Намагаюся, так. Дякую, Цециліє. Звичайно ж, ні, але не думаю, що це станеться. Він дуже особливий собака.

Я почув слово «собака» й махнув кілька разів хвостом, перш ніж знову поринути в сон.

У наступні дні я призвичаювався до свого нового життя. Марґарет приходила і йшла, але не щодня, і скоро я дізнався імена Френ, Петсі й Мони – трьох інших жінок, які полюбляли брати мене відвідувати людей, що лежали в ліжках. Від Петсі сильно пахло корицею й слабко – собакою, і жодна з них не носила довгий спадаючий одяг, як Марґарет. Вони казали мені: «Спокійно», – і я лежав поряд із людиною. Іноді люди хотіли погратися зі мною, іноді гладили мене, а часто лише хотіли дрімати, та майже завжди я відчував, як у них проникає радість.

– У тебе стара душа, Тобі, – сказала мені Френ. – Стара душа в тілі молодого собаки.

Я помахав хвостом, почувши схвальні нотки в її словах. Такі вже люди – говорять і говорять, навіть не промовляючи «хороший собака», але мають на увазі саме це.