Брюс Кемерон - Подорож собаки

Кросівка теж потроху згасала. Ми двоє часто дрімали на протилежних кінцях канапи, прокидаючись посеред дня, щоб помінятися місцями.

– Ти в порядку, Максе? Бідолашний собака. Ліки тобі хоч трохи допомагають? – питала Сі Джей.

Я чув занепокоєння в її голосі й махав хвостом у відповідь на своє ім’я. Моя мета тепер – бути з моєю дівчинкою, коли вона лягала на кушетку кожні кілька днів, пригортатися до неї й спати якомога частіше. Це було те, чого вона потребувала.

Щосили я приховував свій біль від неї й Трента. Я відчував її гостре занепокоєння, коли вона розуміла, що мої суглоби обпікає вогнем – дуже схоже на те відчуття, коли Бівіс розірвав мені вухо до крові.

Я більше не гасав заднім подвір’ям, гавкаючи від щирої радості. Був надто втомлений. Я й досі радів, але мовчав про це.

Іноді я лежав на сонці, коли Сі Джей гукала мене, і я підіймав голову, проте мої лапи наче відмовлялися рухатись. Сі Джей підходила, брала мене на руки й тримала на колінах, і я відчував її сум, тож боровся зі слабкістю й примудрявся підняти голову та лизнути її в обличчя.

– У тебе поганий день, Максе? Біль посилився? – спитала вона мене після особливо болючої миті, коли я майже не міг поворухнутися кілька хвилин. – Гадаю, мабуть, уже час. Я з жахом чекала цього моменту, але завтра я відвезу тебе до Ветеринара. Тобі більше не доведеться страждати, Максе. Обіцяю.

Я зітхнув. Приємно було лежати на колінах у Сі Джей. Її руки гладили мене, наче тамували біль. З дому вийшов Трент, і я відчув, що його рука теж голубить мене.

– Як він? – спитав чоловік.

– Зовсім погано. Я вийшла й гадала, що він помер.

– Такий хороший хлопчик, – пробурмотів Трент.

– О Максе, – прошепотіла Сі Джей.

Її голос лунав дуже, дуже тужливо. І саме тоді я відчув, як усередині підіймається дещо знайоме – тепла й м’яка темрява. Щось відбувалося в мені, щось стрімке й дивовижне. Болюча агонія в суглобах почала відступати.

– Максе? – сказала Сі Джей, але її голос лунав наче здалеку.

Я помирав.

Я більше не міг ворухнутися чи бачити їх. Останньою думкою, коли мене відносило хвилями, була радість, що Сі Джей і Трент досі мають Кросівку, яка подбає про них.

Кросівка була хорошою кішкою.

Розділ 29

Я потроху усвідомлював, що тривалий час спав і прокинувся після довгого-довгого сну. Зрештою розплющив очі, але все було мутним і темним.

Коли мій зір достатньо прояснився, щоб я міг зосередитися на матері, братах і сестрах, я побачив, що всі ми забарвлені в коричневі, білі й чорні плями й усі маємо коротке хутро.

Я не чув голосу Сі Джей і не відчував її запаху. Однак поряд були інші люди, багато людей, часто в довгих спадаючих одежах, а ще – з маленькими ковдрами на головах.

Ми були в крихітній кімнатці з кількома килимками на підлозі й віконцем під самою стелею, з якого лилося світло. Інші цуценята – дві дівчинки й троє хлопчиків – займалися нескінченною грою, борюканням і, коли всі підросли, веселою гонитвою одне за одним. Я намагався не звертати на них уваги й зосередитися на тому, щоб сидіти перед дверима й чатувати на Сі Джей, однак розвага виявилась аж надто заразливою.

Уперше мені спало на думку замислитись, чи хтось із них теж проживав інші життя й мав людей, яких треба було знайти, але навряд з огляду на їхню поведінку. Схоже, я був тут єдиним цуценям, яке взагалі мало інший клопіт, окрім як постійно гратися, гратися, гратися.

Усі люди, що приходили поглянути на нас, були жінками. Невдовзі я навчився впізнавати їхні запахи і, попри однаковий одяг, розрізняти серед них шістьох окремих осіб, кожна з яких була старша за Сі Джей, але молодша за Ганну. Жінки захоплено дивилися на нас і приходили посміятися, коли цуценята стрибали на них і смикали за довгий одяг. Вони брали мене на руки й цілували, а одна звертала на мене більшу увагу, ніж решта жінок.

– Ось цей, – казала вона. – Бачите, який він спокійний?

– Не буває спокійних біґлів, – відповідала на це інша жінка. – Знаю, вони милі, але занадто вже енергійні. Нам слід знайти іншого зрілого собаку, як Оскар.

Жінку, що тримала мене, як я збагнув незабаром, почувши кілька разів її ім’я, звали Марґарет.

– Тебе тут не було, коли з’явився Оскар, Джейн, – сказала Марґарет. – Ми мали кілька хибних спроб, і коли нарешті знайшли Оскара, він зовсім недовго був із нами, перш ніж померти. Гадаю, якщо навчати цуценя від самого початку, ми виграємо багато років.

– Але не біґля, – заперечила інша жінка. – Біґлі надто гіперактивні. Ось чому передусім я не хотіла брати вагітну самицю біґля.

Я гадав, котру з жінок звали Біґлем.

За важкістю своїх кісток і м’язів я зрозумів, що тепер маю вирости більшим собакою, ніж коли був Максом. Я відчув полегшення, що не треба вкладати стільки сил, доводячи іншим собакам і людям, що всередині я великий пес, здатний захистити мою дівчинку. Коли жінка опустила мене, я побіг і стрибнув на одну з моїх сестер: я вже був більшим за неї й насолоджувався можливістю перемогти її своїм розміром, а не норовом.

Невдовзі по тому, як ми почали їсти м’яку їжу зі спільної миски, нас вивели на трав’янисту ділянку, обнесену загорожею. Буяла весна, і повітря було тепле, і пахло квітами й молодою травою. Я нюхом відчував, що ми перебуваємо в м’якому кліматі з досить частими опадами для підтримки багатьох видів дерев і кущів. Мої брати й сестри вважали подвір’я ледь не найпрекраснішим місцем, яке тільки можна уявити, і щоранку, коли їх випускали, починали гасати колами. Я вважав це дурістю, але зазвичай приєднувався до метушні, адже це було весело.

Я все гадав, коли Сі Джей прийде по мене. Це мало бути причиною, чому я знову став цуценям. Наші долі нерозривно перепліталися, тож якщо я знову народився, то це, певно, тому, що був досі потрібен моїй дівчинці.

Одного дня на подвір’я увійшла родина – дві маленькі дівчинки, чоловік і жінка – під проводом однієї з наших шістьох доглядальниць. Я знав, що означає їхня присутність. Усі цуценята побігли гратися з ними, я ж тримався позаду, хоча коли одна з дівчат узяла мене на руки, не відмовився поцілувати її усміхнене личко.

– Оцей, тату. Цього я хочу на день народження, – сказала маленька дівчинка й піднесла мене до свого батька.

– Власне, одна з черниць уже говорила про цього, – мовила жінка. – Він матиме роботу. Принаймні ми сподіваємося на це.

Маленька дівчинка впустила мене на землю. Я подивився на неї знизу вгору, махаючи хвостом. Вона була старша за Сі Джей, коли її звали Клеріті, однак молодша, ніж коли вони з Трентом узяли нас із Роккі додому, – я так і не застав моєї дівчинки в цьому конкретному віці. Коли дитина підхопила одного з моїх братів, я був на диво розчарований, бо з радістю погрався б із нею ще.

Швидко всіх моїх братів і сестер розібрали інші люди, доки незабаром я не лишився єдиним собакою біля матері, котру звали Седі. Ми саме дрімали надворі, коли кілька жінок вийшли подивитися на