Брюс Кемерон - Подорож собаки

Ґлорія – збагнув я – досі була нещаслива, як і завжди. А ще вона стала дуже стара – це я зрозумів з її запахів. Останнім часом я чимало бував серед дуже старих людей.

Увійшла Петсі, від якої пахло корицею, і, як завжди, Чосер.

– Доброго ранку, Ґлоріє, як почуваєтеся? – спитала Петсі.

– Ніяк, – сказала Ґлорія й відкинулася на спину. – Ніяк.

Петсі залишилася біля Ґлорії, а Сі Джей і Френ увійшли до кімнатки з маленьким столиком.

– Як, Тобі, ти теж із нами? – розсміялася Френ, коли я чкурнув у двері, перш ніж вони зачинилися.

– Такий гарний собака, – промовила Сі Джей.

Я помахав хвостом.

– Ви явно припали йому до душі.

Сі Джей опустилася в крісло, і я вловив швидкий спалах болю, коли вона це зробила. Стурбований, я припав головою до її колін. Її рука опустилася й розсіяно погладила мене з легким тремтінням у пальцях. Я заплющив очі. Я так скучив за нею, так скучив, але зараз, коли вона була тут, здавалося, ніби вона ніколи й не йшла.

– У Ґлорії бувають добрі й погані дні. Це цілком добрий день. Зазвичай вона не зовсім тямить, що говорить, – сказала Сі Джей.

Я помахав хвостом. Навіть слухати, як Сі Джей промовляє ім’я Ґлорії, було для мене задоволенням.

– Хвороба Альцгеймера буває такою жорстокою й прогресує так мінливо, – відповіла Френ.

– Ця заява про гроші доводить мене до сказу. Вона всім розповідає, що я вкрала її статок і її будинок. А правда в тому, що я підтримувала її останні п’ятнадцять років – і, звісно, скільки б не надсилала їй, завжди було мало.

– Скажу зі свого досвіду: майже завжди в таких ситуаціях виникають нерозв’язувані суперечки.

– Знаю. І мала б краще впоратися з цим. Я також психолог.

– Так, я бачила з ваших паперів. Хочете поговорити, як це впливає на ваші стосунки з матір’ю?

Сі Джей глибоко замислено вдихнула.

– Гадаю, так. У магістратурі мене осяйнуло: Ґлорія – нарцисична особистість, тому ніколи не ставить під сумнів власну поведінку й не вважає, що скоїла вчинок, за який треба вибачатися. Тож ні, ніякого зближення з нею бути не може – жодного шансу, навіть якби вона була цілком дієздатною. Але чимало дітей травмовані нарцисизмом, тому те, що вона моя мати, дуже допомогло мені в роботі.

– У середніх школах? – уточнила Френ.

– Іноді. Мій фах – робота з розладами харчування, а ті майже завжди найгостріше минають у дівчат-підлітків. Однак я вже практично на пенсії.

У цю мить я збагнув, що під однією з шафок Френ лежить м’яч. Я підійшов і ткнувся туди носом, глибоко вдихнувши. Він був чітко позначений запахом Чосера. Що робив тут Чосер із м’ячем?

– Я також читала, що ви були на діалізі понад двадцять два роки? Сподіваюся, ви не проти, якщо я спитаю, але ж ви начебто добра претендентка на пересадку органа. Ніколи не розглядали цей варіант?

– Гадаю, я не проти відповісти, – сказала Сі Джей, – хоча не знаю, як ці запитання стосуються Ґлорії.

Я спробував випорпати м’ячик лапами – уже діставав до нього, однак ніяк не міг зрушити з місця.

– Госпіс дбає не лише про гостей. Але й про потреби цілої родини. Що краще ми знаємо вас, то краще можемо вам прислужитися, – сказала Френ.

– Гаразд, звісно. Насправді мені робили пересадку. Двадцять два роки – це сукупно. Я отримала нирку від померлого донора, коли мала трохи за тридцять. Це дало мені понад два десятиліття, перш ніж нирка почала відмовляти. Це називають хронічним відторгненням, і тут справді нічим зарадити. Я знову розпочала діаліз сімнадцять років тому.

– Як щодо другої пересадки?

Сі Джей зітхнула.

– Зрештою, доступних органів не так уже й багато. Я не могла уявити, що заберу один, коли за ним стоїть ціла черга людей, котрі заслуговують більше.

– Заслуговують більше?

– Я знищила свої нирки в спробі самогубства, коли мені було двадцять п’ять. Існують діти з уродженою вадою, що вимагає пересадки без жодної провини з їхнього боку. Я вже взяла одну нирку. І не збиралася марнувати ще одну.

– Розумію.

Сі Джей розсміялася.

– Те, як ви це кажете, зводить нанівець годин п’ятдесят психоаналізу. Повірте, я все це обміркувала.

Я притулився до ноги Сі Джей, сподіваючись, що вона дістане мені м’ячика.

– Дякую, що хоча б поговорили про це, – сказала Френ. – Коли знаєш, це вже допомагає.

– О, моя мати, певно, згадувала про це. Вона обожнює розповідати кожному, що я пила антифриз. Я влаштувала її до будинку догляду за літніми людьми на останні три роки – вона там усіх переконала, що я знаряддя диявола.

Я позіхнув від нетерпіння. Невже всім байдуже до м’ячика?

– Що сталося? Чому ви зупинилися? – за мить спитала Френ.

– Я щойно подумала: може, вона вам і не розповість. Вона стає все менш і менш сприйнятливою і, звичайно ж, практично припинила їсти. Гадаю, частина мене ніяк не може змиритися з думкою, що це справді кінець.

– Це важко, – сказала Френ, – утрачати когось настільки важливого у вашому житті.

– Не думала, що так станеться, – тихо мовила Сі Джей.

– Перед тим ви вже пережили втрату.

– О, так.

Я сів, спостерігаючи за моєю дівчинкою й забувши про м’яч. Вона потяглася за пухнастим папірцем і притиснула його до очей.

– Мій чоловік, Трент, помер минулої осені.

Вони сиділи тихо. Моя дівчинка простягнула до мене руку, і я лизнув її.

– Так я й познайомилася з госпісом. Трент помер спокійно, в оточенні не байдужих до нього людей.

Повисла ще одна довга сумна пауза. Мені подобалося чути ім’я Трента, але його запах більше не приставав до Сі Джей. Це нагадувало, як колись Максом я усвідомив, що на Тренті більше немає рясних запахів Роккі. Я знав, що означає, коли стирається запах людини чи собаки.

Добре бути із Сі Джей, але сумно було думати, що я більше ніколи не побачу Трента.

– Хвороба Ґлорії заново пробуджує у вас почуття до чоловіка? – м’яко спитала Френ.

– Не зовсім. Це дуже відрізняється. До того ж я завжди маю почуття до Трента. Він був другом, до якого я щомиті могла звернутися, який ніколи нічого для себе не просив. Гадаю, тривалий час я вибудовувала своє розуміння любові, ґрунтуючись на стосунках із матір’ю. Коли нарешті я відкинула це, Трент уже чекав на мене, і ми прожили разом найдивовижніше життя. І весь цей час – а було ж несолодко з моєю пересадкою, імунодепресантами й поїздками до відділення «швидкої» – він завжди був мені опорою. Навіть тепер я не можу повірити, що його справді немає.

– Схоже, він дуже особлива людина, – промовила Френ. – Хотіла б я знати його.

Відтепер моя дівчинка стала навідуватися до Ґлорії, а я вітав її біля дверей і не відставав від неї, доки вона не йшла. Іноді Сі Джей діставала з кишень смаколики й годувала мене ними, не вимагаючи жодних трюків.

– Такий хороший собака, – шепотіла вона.

Едді теж казав мені, що я хороший собака, і підкріплював це твердження, пригощаючи м’ясом!

– Де собака, там Бог, ти ж знаєш. Тому ти й тут, щоб допомагати черницям у їхній Божій праці. Тож, гадаю, трохи тушкованого м’ясця між нами, хлопцями, це найменше, що я можу тобі дати, – казав Едді.

Я ніколи не розумів, що він говорить, але його закуски були найкращим з усього, що я коли-небудь їв!

Як колись я доглядав маленьку Клеріті заради Ітана, так тепер зрозумів, що мій обов’язок – доглядати Ґлорію заради Сі Джей. Я проводив багато часу