Ксю Бадб - Закохана В Диявола, Ксю Бадб

- Прекрасно. Єлизавета, це один із моїх бізнес-партнерів. - Девід кладе по-власницьке свою руку мені нижче талії та притискає до себе. - Сподіваюся, ви гарно поспілкувались, поки мене тут не було. - Андре пробує вичавити з себе посмішку та робить декілька кроків назад.
- Так, пане Сореро, я запитав, чому Єлизавета сумувала, але тепер розумію, що вона не була сама, тому, вибачте, я напевно піду. - він не просто йде, він прям тікає, наче, якщо постоїть ще хоч одну хвилинку поруч з нами, його життю настане кінець. 
- А я бачу, тебе і на хвилинку не можна залишити. - Девід каже, це майже біля мого вуха, а я стараюся не реагувати. 
- Ти б ще довше походив, так мене б точно украли. - чоловік знову опускає руку на мою сідницю та стискає її. 
- Повір, янголятко, я тебе навіть з-під землі достану, а так глибоко тебе ніхто не заховає, крім мене. - від його слів знову йдуть мурашки, і вони ніяк не пов'язані із страхом. Тільки я хочу щось відповісти Девіду на його занадто пафосні слова, до нас підходить жінка. На вигляд років тридцяти, вбрана в червону сукню з коротким чорним волоссям. Видно, що знає собі ціну, і по очах бачу, що вже ненавидить мене, хоча ми з нею не знайомі. 
- Пане Сореро, як приємно вас бачити. - Девід посміхається, нічого не кажучи, киває їй у відповідь. 
- І мені приємно бачити тебе, Валері, як справа? Жінка розпливається в посмішці, та взагалі не звертає уваги на мене, що явно дратує.
- Все добре, ми з вами дуже давно не бачились, я не так давно повернулась в місто, можливо ви б якось заїхали до мене на каву. - Не знаю, що зі мною відбувається, але мій шлунок перекидається навіть від думки, що Девід поїде до неї на каву. І не те щоб я його ревную, просто коли цей чоловік стоїть зі мною, тримаючи мене за сідницю, я не хочу, щоб якась блять лізла до нього з такими пропозиціями. 
- Ми з радістю заїдемо до вас на каву. - жінка переводить несхвальний погляд на мене, начебто не помічала мене до цього. 
- Девіде, не познайомиш нас? - мій голос звучить досить спокійно, але від того, як я назвала пана Сореро Девідом, очі жінки збільшились в п'ять разів і на обличчі застиг вираз переляку.
- Єлизавета, знайомся, це Валері. Валерій, це Єлизавета. - він навіть не спробував пояснити, хто вона і чого вона взагалі вирішила запрошувати його на каву, але це немає різниці. - Дуже приємно, Валері. А зараз, вибачте, мені потрібно відійти. Відходжу від Девіда, пропалюючи його останнім поглядом, який показує "я тебе ненавиджу". Перед самою вбиральнею повертаюся і помічаю, як Валері щось дуже активно розповідає пану Сореро він дивиться лише на мене. Його погляд повністю зосереджений на мені. 

Повертаюся, ми спілкуємося ще з великими партнерами, ну, точніше, як ми спілкуємося? Я просто ходжу, посміхаюся, відповідаю на питання, які мені задають, і на цьому все. Але після опівночі специфіка вечірки змінюється, і це більш перетворюється на нічний клуб, але дуже закритого типу. Світло гасне, музика починається голоснішати і стає більш клубна, всі розходяться по віп-кабінках, а офіціанти звільнюють місце для танцмайданчика. Помічаю, як настрій всіх гостей змінився майже моментально. Замість шампанського, алкоголь п'ють набагато міцніший, і я не впевнена, що ці люди лише під алкоголем. 
Я залишаюся поряд з Девідом, щоб не нарватися на якісь проблеми, та й, в принципі, я вже втомлена для цього всього. Мені хочеться додому, але про це навіть не натякаю, тому що саме вдома мені доводиться тримати себе в руках, а руки пана Сореро подалі від мене. 
- Янголятко, я зникну на декілька хвилин. Будь ласка, не потрібно спілкуватися ні з ким, кого ти не хочеш вбити прямо тут. - Він посміхається на останок і зникає. Залишаюся стояти на одному із балконів, спостерігаючи, як місце, де недавно стояли столики, перетворилось на танцмайданчик, і все більше людей з'являється на ньому, танцюючи досить непристойні танці. Щоб ви розуміли, на балконі напроти люди просто трахаються. Я спочатку думала, що вони обіймаються, поки не помітила ритмічні рухи і те, як жінка чіпляється пальцями в перило. Такого я точно не очікувала побачити в такому досить солідному ресторані. - Ніфіга собі, яка красуня. - якийсь чоловік ляска мене по сідниці, від чого я ахуєваю. Я повертаюся і розумію, що це не Девід. Перед мною стоїть персонаж років сорока, виголений налисо, в чорній сороці, розстібнутій майже до пупа. На шиї висить цепочка, як мінімум, на ротвейлера. Він мого зросту, і вже, добре, перебрав з алкоголем, тому що хитає його, як берізку на вітрі. 
- Якого хрена ти собі дозволяєш? - відходжу від чоловіка, відчуваю, що він не зовсім адекватний. Це падло зовсім неадекватне. 
- Що таке, маленька? Без бабок не даєш? - чоловік нахабно підходить до мене, від чого мені стає ніяково. 
- А ти б не хотів з'їбатися звідси? - розумію, що бути такою сміливою зараз не найкращий варіант, але що мені робити? Я в замкнутому просторі з чоловіком, в якого в голові явно не найкращі наміри. 
- Опа-на, а ти, я бачу, цяця з характером. - підходить ще ближче, і я розумію, що мені нікуди відступати. Я притиснута до стінки. 
- Ну що, маленька, тікати нікуди. - притискає мене своїм тілом до стіни повністю. Я намагаюся вдарити його коліном по яйцях, але він вчасно блокує мою ногу та притискає її своєю, хапаючи за руки та притискаючи їх над головою. 
- Не пручайся, бо так буде тільки гірше, а так ми можемо все по любові. - Він суне свою другу руку мені до сідниці, і в цей момент я чую постріл. Залишки його мізків бризкають мені на обличчя і сукні, від чого я не стримую крик. Стою деякий момент, просто зціпенівши, із закритими очима. Коли їх відкриваю, переді мною стоїть Девід такий же спокійний, як і виходив звідси. А чоловік, який тільки що намагався мене облапати, лежить поруч із діркою у голові. І знаєте, що найстрашніше? Що зовсім ніхто, крім мене, на це не реагує. Наче б то всім пофігу, що тут відбувається.
- Ми їдемо додому. - Девід не запитує, він ставать перед фактом. Бере за руку, а я розумію, що все моя обличчя в крові. 
- Мені потрібно умитися. - слова зараз виходять через силу, але чоловік киває, та ми йдемо разом у вбиральню. Я дивлюся на себе в дзеркало і розумію, що на мені є залишки чоловіка, який 5 хвилин назад стояв переді мною та погрожував мені по факту зґвалтуванням. Мені його не шкода, але сам факт змушує мене переглянути своє ставлення до пана Сореро, а точніше свою сміливість на рахунок нього. Я умиваюся та виходжу, але сукню, вже походу не врятувати. До авто ми йдемо мовчки, я сідаю і лише коли ми доїжджаємо до будинку, видихаю з полегшенням. Захожу в будинок також мовчки і зникаю у ванні. Мені потрібно змити з себе, по-перше, дотики цього мерзотного чоловіка, а по-друге, залишки його мізків на своєму обличчі. На це йде добра година.
Виходжу, Девід вже лежить в ліжку, вкритий ковдрою, очі закриті, але по тому, як нервово здіймаються його груди, розумію, що він не спить. Лягаю на свій бік, одяглася знову в його футболку, намагаюся заснути. 
- Ти як, Янголятко? - його голос змушує мене відкрити очі та повернутися. Я не чую в ньому жодних жартів. Навпаки, моментом мені здається, що в його інтонації я почула стурбованість. 
- Якщо не брати до уваги, що мізки того козла вилетіли мені в обличчя і зіпсували сукню, яка мені подобалась, то все добре. - чоловік відкриває очі та злегка посміхається. 
- Ти не припиняєш мене дивувати, Лізі. - повертається до мене і ми опиняємося обличчям до обличчя.
- Девіде, я можу в тебе дещо попросити? - ця думка прийшла мені ще в той момент, як той чоловік почав розпускати руку, а я не могла нічого з собою зробити. Я не була впевнена, що він дозволить мені таке, але я думаю, варто спробувати. Цей чоловік з такою легкістю прострелив тому лисому гаду голову, що думаю, від того, що я запитаю, нічого не зміниться.
- Кажи, янголятко. - продовжує дивитися мені в очі, а я видихаю та наважуюся. 
- Я хочу поїхати постріляти. - в його очах здивування
- Постріляти? - Звісно ж, він не знає, що така дівчинка як я, крім того, що сидіти вдома і ходити по казино із придурком, який її програє, може ще чим займатися.
- Так, мене навчав стріляти тато, і це було моїм хобі, поки я не потрапила до тебе. - боже, я так сказала, наче я тут 10 років, а не 2 дні. 
- Ну що ж, це я можу організувати, але аж на наступних вихідних, Лізі. Цей тиждень мене не буде вдома, тому я залишаю з тобою охоронців, і ти можеш займатися всім, чим захочеш. Моя карточка повністю в твоєму розпорядженні. - тепер здивована я. По-перше, він вирішив на тиждень залишити мене саму. По-друге, він дає мені гроші. По-третє, зі мною всюди буде охорона. Останнє мене найбільше дратує, бо я б хотіла зустрітися, наприклад, з подругами, чи з'їздити до батьків. Хоча до них їхати годин 4, вони живуть в сусідньому місті. 
- Але з будинку я виходити не можу? - він посміхається та простягає долоні до моєї щоки. - Можеш, але в супроводі моїх охоронців. Вони знають, куди тобі можна, куди ні. 
Відчуваю себе якоюсь рабинею. Хоча... Хоча скоріше пташкою в золотій клітці. 
- Це краще, ніж нічого. І на тому дякую, що не змушуєш сидіти в чотирьох стінах. - закочую очі, від чого його посмішка стає ширшою, і я помічаю вперше в ній щирість. 
- Я б ніколи такого не зробив, Лізі, ніколи. - він проводить пальцями по щоці і нахиляється до мене ближче, цілуючи в ніс, від чого моїм тілом проноситься тепло. Зовсім не такий жар, який я відчуваю від кожного його дотику. Це щось зовсім інше. І це тепло лякає мене набагато більше, ніж ті мурашки, які я відчуваю у перемішку із збудженням.