Агата Крісті - Смерть лорда Еджвера, Агата Крісті

Розділ третій

Чоловік із золотим зубом

Через кілька днів, за сніданком, Пуаро кинув мені листа, якого щойно відкрив.

— Ну, mon ami, — сказав він. — Що думаєте про це?

Записка була від лорда Еджвера, у ній холодною офіційною мовою повідомлялося про зустріч об одинадцятій годині наступного дня.

Маю зізнатися, мене це дуже здивувало. На вечері я був сприйняв слова Пуаро, як несерйозні, — у такому розслабленому оточенні — і я й не уявляв, що він насправді зробив певні кроки, щоб виконати свою обіцянку.

Мій друг, який був надзвичайно спостережливий, прочитав мої думки, і його очі засяяли.

— Так, mon ami, то було не тільки шампанське.

— Я не мав цього на увазі.

— Мали, мали… Про себе ви подумали, що бідний старий, піддавшись владі алкоголю, обіцяє те, чого не виконає, тобто не збирається виконувати. Але, мій друже, обіцянки Еркюля Пуаро — священні.

І він величаво підвівся після своїх останніх слів.

— Звісно, звісно. Я знаю, — квапливо сказав я. — Але я подумав, що ваше рішення трохи — так би мовити — піддалося впливу.

— Я не маю звички дозволяти, щоб на мої рішення «впливали», як ви сказали, Гастінґсе. Найкраще і найсухіше шампанське, навіть найспокусливіша красуня із золотистим волоссям — ніщо не вплине на Еркюля Пуаро. Ні, mon ami, я просто зацікавився, от і все.

— Любовним романом Джейн Вілкінсон?

— Не зовсім. Любовний роман, як ви його назвали — щось занадто банальне. Це — лише черговий крок до успішної кар’єри дуже вродливої жінки. Якби герцог Мертонський не мав ні титулу, ні багатства, його романтична схожість на замріяного ченця більше б не цікавила леді. Ні, Гастінґсе, мене інтригує психологічний аспект справи. Взаємозв’язок персонажів. Я радий, що маю можливість вивчити лорда Еджвера зблизька.

— То ви не очікуєте, що виконаєте свою місію?

— Pourquoi pas?[10] У кожного своє слабке місце. Не думайте, Гастінґсе, що оскільки я вивчаю справу з психологічної точки зору, я не докладу усіх зусиль, щоб виконати завдання, довірене мені. Я завжди люблю повправлятися у своїй винахідливості.

Я боявся, що розмова перейде до маленьких сірих клітинок, але, дякувати Богу, обійшлося.

— Тож ми їдемо на Ріджент-ґейт завтра об одинадцятій годині, еге ж?

— Ми? — Пуаро здивовано підняв брови.

— Але, Пуаро! — вигукнув я. — Ви ж не покинете мене. Я завжди складаю вам компанію.

— Якби це був злочин: таємничий випадок отруєння, вбивство — ті речі, що тішать вашу душу… Але простий випадок соціальної адаптації?

— Більше жодного слова, — рішуче сказав я. — Я їду.

Бельгієць тихо розсміявся, і в той момент нас повідомили про приїзд відвідувача.

На наше велике здивування, ним виявився Браян Мартін.

При денному світлі актор здавався старшим. Він досі був красенем, але то була в’януча краса. Мені спало на думку, що він, імовірно, вживає наркотики. У ньому відчувалася якась нервова напруженість, що вказувала на цю можливість.

— Доброго ранку, мсьє Пуаро, — бадьоро сказав він. — Тішить, що ви з капітаном Гастінґсом ще снідаєте о такій порі. До речі, ви, певно, зараз досить зайняті?

Пуаро привітно всміхнувся:

— Ні, — мовив він. — Наразі у мене практично немає важливих справ.

— Та ну, — засміявся Браян. — Вас не викликали в Скотленд-Ярд? Жодних делікатних справ, які ви розслідуєте для королівської сім’ї? Не можу повірити.

— Ви поєднуєте фантазію і реальність, мій друже, — сказав Пуаро, усміхаючись. — Можу вас запевнити, що на цю мить я цілком без роботи, хоча допомоги по безробіттю ще не потребую. Dieu merci[11].

— Що ж, мені пощастило, — промовив відвідувач, знову сміючись. — Можливо, ви зробите дещо для мене.

Пуаро задумливо подивився на молодика.

— У вас є справа для мене, так? — запитав детектив через хвилину чи дві.

— Ну… як сказати? І є, і нема.

Цього разу він засміявся досить нервово. Досі задумливо розглядаючи його, Пуаро вказав чоловікові на стілець. Він сів навпроти нас, бо я влаштувався біля друга.

— А тепер, — мовив Пуаро. — Розказуйте все, що знаєте.

Браян Мартін ніяк не наважувався почати розповідь.

— Проблема в тому, що я не можу розповісти стільки, скільки б хотів. — Він вагався. — Це складно. Бачте, уся історія почалася в Америці.

— В Америці? Так?

— Мою увагу привернула проста оказія. Так от, я їхав потягом, коли помітив одного типа — потворного коротуна, гладко поголеного, в окулярах та із золотим зубом.

— А! Золотий зуб!

— Саме так. У цьому головна проблема.

Детектив закивав головою.

— Я починаю розуміти. Продовжуйте!

— Так от, як і казав, я просто звернув на того чоловіка увагу. До речі, я тоді їхав до Нью-Йорка. Через півроку я був у Лос-Анджелесі і знову побачив того типа. Не знаю, як це можливо, але це сталося. Поки що нічого такого.

— Продовжуйте.

— Через місяць я випадково поїхав у Сієтл. І кого я невдовзі бачу? Старого знайомого. Тільки цього разу він відпустив бороду.

— Трохи цікавіше.

— А хіба ні? Звичайно, тоді мені й на думку не спало, що це якось пов’язано зі мною. Та коли я знову побачив його в Лос-Анджелесі без бороди, в Чикаго з вусами та іншими бровами, а потім у якомусь гірському селі, перевдягненого в бурлаку, я почав запитувати себе.

— Само собою.

— Зрештою, хоча це здається дивним, та сумнівів у мене не було. За мною, як ви здогадалися, стежили.

— Дивовижно!

— А що, ні? Пізніше я переконався в цьому. Хай куди я їхав, десь неподалік у різних маскуваннях був мій «хвіст». На щастя, завдяки золотому зубові, я завжди помічав його.

— О, із золотим зубом вам просто пощастило.

— Саме так.

— Вибачте, мсьє Мартіне, але ви ніколи не говорили з ним? Не запитували його про причини постійного стеження?

— Ні, — завагався актор. — Раз чи двічі я думав про це, але відмовився від цієї ідеї. Мені