Адалін Черно - На межі бажання, Адалін Черно

Глава 4

Руслан

— Гей, Рус, ти де був? — запитує Костян, тільки-но я входжу в аудиторію на наступну пару. — Таке видовище пропустив, закачаєшся.

— І що ж? — хмикаю.

— Нову преподшу, — із захопленням вимовляє він. — Ти б її бачив! Самий сік, а жопа яка…

— Я оцінив, — киваю йому. — Зіткнулися з нею в аудиторії. Вона так граційно в’їхала в мене, що я не міг її не помітити, щоправда, я думав, що це новенька, а не препод.

— Зацінив, так? Молодиця й соковита така. Фігурка відпад.

— Ти цей, — кажу, — не заривався б, Костя, вона моя, ясно?

— Охрініти, Рус, ти всіх дівчат забираєш собі. А потім, потім можна буде з нею порозважатися?

— Подивимося, — стенаю плечима.

Я звик ділитися дівчатами з хлопцями, але чомусь думка про те, що преподша з філософії буде належати ще комусь, мені неприємна. Не знаю, що в ній такого, але вона мене явно чимось зачепила.

— Ні, ти бачив? Вона охєрєнна. І ця її спідниця вузька.

Я прислухаюся до розмови хлопців і чомусь вона мене бісить. Хочеться підійти та заїхати кожному, хто говорить про неї всі ці вульгарності, але я стримуюся. І хоч я завжди відрізнявся крутим норовом, але цього разу чомусь не хочеться зайвих проблем. Та й виховувати хлопців немає за що, вони правду кажуть: преподша охєрєнна.

Її скромний образ досі стоїть перед очима: невинний та здивований погляд, коли вона мене розглядала, тендітна, струнка фігурка з, як мені здалося, надмірно худими руками й плечима, й офігєнною, так, дупою. Її я запримітив пізніше, коли преподша розвернулася та граційно пройшла повз. Проте уся вона здавалася мені неймовірно тендітною та якоюсь маленькою. Особливо, якщо порівнювати її з моїми ста вісімдесятьма п’ятьма сантиметрами. Вона ледь діставала мені до середини плеча, але це з біса заводило.

У голові відразу ж промайнули картинки того, як вона буде виглядати в ліжку зі мною, як буде стогнати, прочиняючи свої пухкі губи, та вимовляти ними моє ім’я.

— Жаров! — голос нашої викладачки з права зараз же долинув до мене.

— Що? — відповідаю, знехотя виринаючи зі світу еротичних фантазій.

— Що я щойно сказала?

— Не знаю, — стенув плечима. — Я думав про секс, — чесно зізнаюся.

Не пам’ятаю, щоб коли-небудь брехав викладачам, а вже ось ці їхні замашки та фрази «а що я щойно сказала» страшенно бісять. Я ж вчуся, так? То якого хєра до мене постійно чіпляються?

— Жаров, до завкафедри не хочеш прогулятися? — зухвало запитує Вікторія Дмитрівна.

Ця сука бісить найбільше. Вона постійно зла і з претензіями на пів вагона, очевидно ж що у баби недотрах тотальний, ось вона і зривається на молоденьких хлопцях, які давно не дивляться в її бік.

— Я погуляю краще, Віко.

Згрібаю з парти підручники, пхаю їх у рюкзак і, перекинувши його через плече, спускаюся вниз, щоб вийти з аудиторії. Знаю, що страшенно підводжу цим матір, але і прогинатися не буду. Не привчили до цього з дитинства. Нехай преподша пише скаргу, як-небудь утрясу це питання потім.

Проходжу повз сусідню аудиторію та чую її голос: вона веде лекцію. Зупиняюся біля дверей і дозволяю собі кілька хвилин повитріщатися на неї. Вона веде в першокурсників, тому її, на подив, слухають. В аудиторії тиша і вона, спершись об стіл, щось говорить. Я не розрізняю слів, але мені й не потрібно.

Зараз мені випадає нагода милуватися її образом: світлим волоссям, прямими рисами обличчя без зайвої косметики, і губами. Саме зараз я уявляю їх на своєму члені. Образ того, як вона, ставши на коліна, робить мені мінет, з’являється так швидко, що я не встигаю підготуватися. Ось її губи обхоплюють вологу голівку, ось вона проводить по ній язиком та підводить погляд. У мене стояк на нову преподшу. Прямо зараз.

Притуляюся до дверей і глибоко вдихаю, намагаючись відволіктися, тому що картинка ніяк не хоче зникати. А це погано. Я навряд чи зможу спокійно сидіти на її лекції, якщо буду думати про таке.

— Руслане, — мене відриває Лариса, моя гарненька одногрупниця, з якою нас пов’язує одноразовий секс. — Ти додому? Чи будеш чекати наступної пари?

— Додому. А ти чого пішла?

— Набридло, — вона підходить ближче, мабуть, навіть занадто близько. — Не підвезеш мене?

— Слухай, я хочу заїхати до друга, тому…

— Ну, будь ласка, Рус, — вона дме губи так, що вони стають схожими на пельмень, і я скривлююсь від одного її вигляду.

— Гаразд, ходімо.

Кинувши востаннє погляд на преподшу філософії, відвертаюсь і йду до стоянки, де залишив свою ауді. Мені її купив батько, а матір не стала опиратися такому широкому жесту та погодилася залишити її. Вони розлучилися коли мені було десять. Відтоді мати тяжко працює швачкою, а батько справно платить аліменти й за моє навчання, а ще періодично балує мене подарунками. Не чекаючи, поки Лариса сяде в автомобіль, я відчиняю двері пасажирського сидіння й залажу всередину. Збудження все ніяк не залишає. Я згадую Анну, як її там по батюшці, і не можу опиратися бажанню володіти нею.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍