Адалін Черно - На межі бажання, Адалін Черно

Він не змушує на себе чекати, лише кілька хвилин оцінює мене, ніби переконуючись, що я говорю серйозно, а після розвертається і йде. Я ж беру себе в руки й, взявши зі столу тарілку з нарізкою, несу її до чоловіків. У вітальні, де вони розмістилися, уже панує запах випитого алкоголю та розв’язності. Побачивши мене, чоловіки безсоромно усміхаються, а хтось навіть дозволяє собі відпустити вульгарний жарт. Я лише мовчу, тим самим надаючи право свого захисту чоловікові.

— Гей, хлопці, не забувайте, що це моя дружина, — серйозно каже він і всі замовкають, хоча розглядати не припиняють.

— Нехай сяде вип’є з нами, — вимовляє Льоня.

Він на кілька років молодший від мого чоловіка і його найбільше чутно в компанії. Він відпускає жарти та розважає компанію, і я чомусь не хочу сідати з ними. Тим паче туди, куди вказує цей самий Льоня — на стілець поруч із ним.

— В мене багато роботи, — намагаюся виправдатися.

— Сядь, — гаркає Ваня так голосно і швидко, що я миттю сідаю туди, куди мені вказують, схрещую руки на колінах і випрямляю спину, витягуючи її по струнці.

Переді мною ставлять склянку з горілкою, від самого вигляду якої я кривлюсь. Усе для мене, так? Гіркі слова чоловіка зараз же залазять мені в голову. Чому б не купити тоді вина? Він же знає, що я не можу пити це.

— За мою дружину, — Ваня підіймається на ноги й трохи похитується. — Стоячи!

У цю мить мені стає дуже незручно від того, що сторонні чоловіки п’ють за мене стоячи. І взагалі, уся ситуація складається якось дивно.

— Пий, — говорить Ваня, коли помічає в моїй руці склянку, яку я так і не піднесла до рота.

— Ти ж знаєш, що я не…

— Пий!

І я п’ю, намагаючись не кривитися, хоча це дуже складно. Чоловіки задовільно поплескують мене по спині й тільки після цього я можу піти на кухню.

Хочу, щоб усе закінчилося. Нехай Ваня бере своїх друзів і йде разом із ними, залишивши мене одну. Я не хочу слухати їхній п’яний сміх та розмови, які зовсім не призначені для моїх вух. І піти я не можу: він не відпустить навіть до сусідки, яка є п’ятдесятип’ятирічною бабцею.

— Ну, як ти тут? — Ваня заходить до кухні за пів години. — Ми вже майже все з’їли.

— Ось олів’є, — киваю на велику миску. — Картопля теж готова. Я принесу і… можна я не буду сидіти з вами? Мені потрібно підготуватися до завтра.

— Тобі не подобається те, що я запросив друзів? — голос Вані звучить щиро, і я навіть хочу висловити йому все, що думаю насправді. Пояснити, що мені не те щоб не подобається, просто я не знаю нікого з тих, хто прийшов. І я не хочу сидіти з ними. Тільки щось зупиняє мене від цього. Я лише хитаю головою й кажу:

— Все гаразд. Я страшенно втомилася.

— Накривай і йди до себе.

Я киваю й роблю так, як він просить. Проте мене змушують випити ще чарку горілки. Від неї нудить, але я вперто не показую цього і, усміхнувшись наостанок, зникаю в спальні. Попрацювати не вдається, тому що чим далі, тим розв’язніше поводяться наші гості. Вони кричать та сміються так, що мені здається, стіни хитаються. Від випитого алкоголю в роті неприємно сушить. Виходити, щоб випити води, не хочу. Мало що, раптом змусять пити ще.

І тільки ближче до півночі всі йдуть. Я чую, як Ваня проводжає гостей, а після повертається у вітальню. Мені навіть здається, що я чую, як він наливає собі чарку та випиває її. У мене параноя, а ще я боюся його і намагаюся вдати, що сплю, коли він заходить до спальні. Чоловік зупиняється за кілька метрів від мене. Від нього тхне випитим дешевим алкоголем та потом. Я виказую себе тим, що тремчу, як осиковий лист. Ваня тягне до мене руку і, обхопивши долонею плече, змушує встати.

— Сука, — коротко кидає він і додає: — зганьбила мене перед мужиками.

Чоловік обхоплює мене за плече в тому місці, де досі болить вчорашнє садно. Він боляче розриває на мені нічну сорочку та вимовляє:

— Рана ще свіжа, а ти все бунтуєш, — кривиться він. — Думаєш, мені подобається це? Подобається, блять?