Анна-Марі Слотер - Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю

займаються хатніми справами або принаймні наймають покоївок, як дружина Уолтера Блеса. Це означає, що успішний керівник, консультант, викладач, хірург чи юрист може присвятити себе кар’єрі, знаючи, що люблячий партнер попіклується про дітей і зробить усе можливе, аби зберегти цілісність сім’ї. Він хотів би мати більше часу, щоб проводити його із сім’єю, і нарікає, що його стосунки більш віддалені, ніж він хотів би, але принаймні діти в надійних руках. Крім того, укорінена соціальна роль жінки, яка сидить удома й чекає на чоловіка, який працює, — зміцнює його вибір. Він робить те, що він покликаний робити: підтримувати сім’ю фінансово, аби його дружина могла підтримувати її фізично та емоційно.

Жінка, у якої кар’єра йде успішно вгору та ще й є сім’я, не постає перед таким вибором. Досить рідко{7} трапляється так, що чоловік погоджується залишитися вдома або взяти на себе роль домашнього батька, поки його дружина буде досягати успіхів у кар’єрі. Він може повністю підтримувати її у кар’єрних цілях, але доти, доки це не почне загрожувати його власним планам. Комусь доведеться взяти на себе опіку над дітьми, літніми батьками чи родичами. У більшості випадків амбітна жінка стикається з іншим вибором, ніж її чоловік-кар’єрист. Традиційно перед ним стоїть вибір працювати 24/7 і рідко бачитися зі своїми дітьми, але про них усе одно попіклується інший партнер. Натомість амбітна жінка, яка має справу з вибором працювати 24/7, партнера, який попіклується про дітей, не має.

Навіть якби вона могла дозволити собі цілодобову покоївку, це все одно означало б, що жоден із батьків не зможе бути присутнім на шкільних виставах, не посидить із дитиною, коли вона захворіла, не допоможе з домашнім завданням, а також не візьме участі у вечірніх складних розмовах про все на світі: від дражніння у школі до підліткової закоханості.

Це значно складніший вибір. У такій ситуації, знаючи, що ваша присутність може допомогти дитині, ваш партнер використовує проти вас те, що ви застрягли на зустрічі або ж знову засиділися допізна на роботі. Він не сприймає того факту, що коли ви жертвуєте власним часом (який ви у дійсності хотіли б мати) всупереч собі, ви насправді робите це заради кар’єри. Це сприймається як пожертва людьми, яких ви любите, заради втілення ваших власних прагнень.

Після моєї лекції в Нью-Йорку я вечеряла з двома жінками, яким було ледь за тридцять. Вони розповідали, що не знають, як поводитися серед старших жінок, з якими працюють, бо не хочуть «одружуватися» зі своїми роботами, як їхні колеги. Кері Рубін і Ліа Мако, дві молоді успішні ньюйорківки, авторки книжки «Криза середнього віку в тридцять», приходять до подібного висновку: «Якщо ми не навчимося{8} поєднувати наше особисте, соціальне й професійне життя, то через п’ять років перетворимося у сварливих жінок, які сидять за столом із червоного дерева й ставлять під сумнів етичність 12-годинного робочого дня своїх колег, а потім приходять додому і вечеряють свининою му-шу наодинці».

Саме так сприймають компроміси між роботою та сім’єю жінки ХХІ століття. Вони бачать, що амбіції та прагнення потрібні для досягнення успіху в своїх професіях, але вони не знають, як одночасно при цьому створити простір для власної сім’ї.

А що стосовно історій успіху?

Після ще однієї лекції на тему жінок і роботи, яку я провела для групи жінок із Нью-Джерсі, одна з них, якій було 60, підійшла до мене й розповіла дивним самовпевненим тоном про свою доньку — юристку та матір трьох дітей, що їздить на роботу у НьюЙорк щодня, досягає успіхів у своїй компанії й знаходить час на дітей, які її потребують. Я всміхнулася та привітала її із цим, хоча тону й запалу зрозуміти так і не змогла. Пізніше до мене дійшло: вона вирішила, що, на мою думку, жінки не спроможні поєднати все це, і таким чином я ніби заперечувала реальність життя її доньки. По суті, вона мені вказувала, що її донька зробила те, що я вважала неможливим. На її думку, кожна жінка, як її донька, якій вдалося поєднати кар’єру та сім’ю, могла б довести мою неправоту.

І справді, як тоді бути з жінками, які досягли вершин у багатьох професіях, а також мали сім’ї? Погляньмо на факти: жінки складають 6 % від 500 керівників Fortune. 20 % сенаторів США — жінки. У ширшому плані — близько 15 % посад у С-suite (маємо на увазі топ-менеджерів) обіймають жінки, поруч з 20 % жінок, які є партнерками у юридичних компаніях{9}, 24 % — серед штатних професорів{10} та 21 % — з-поміж хірургів{11}. Цифри серед інших професій досить сумні: 8 % — головні банкірки{12} у виконавчих комітетах інвестиційно-банківських компаній (половина з них є керівниками відділів кадрів або мають справу з комунікаціями), 3 % — менеджерки у приватних фондах прямих інвестицій{13}, 6 % — інженерки-механіки{14} та 8,5 % — світові мільярдерки{15}.

Ці цифри не відповідають статистиці, яку ми хотіли би бачити, але все одно свідчать, що істотна кількість жінок можуть обіймати керівні посади. Палке бажання слідувати за ними пояснює успіх книжки головної операційної директорки соцмережі Facebook Шерил Сандберг — «Включайся: жінки, робота й воля вести за собою». Сандберг сама побудувала надзвичайну кар’єру, тому вона щиро прагне, щоб тисячі жінок досягли вершин, а мільйони піднялися на вищий щабель. Вона мала відвагу стати уособленням відродження фемінізму в галузі, де гармонія з чоловіками — ключ до виживання. І вона запровадила новий афоризм: ви дієте чи ви відступаєте?

Я спостерігала на власні очі деякі позитивні зміни від книжки «Включайся: жінки, робота й воля вести за собою». Моя подруга з Принстона, з якою ми обіймали різні посади в університеті, підійшла до мене під час літнього барбекю і голосно спитала, чи слід їй переходити на вищу позицію, сприймаючи це як її шанс «діяти». Я підтримала її завзяття, згодом вона спробувала й отримала, що хотіла. Чи спромоглася б вона на це без книги «Включайся»? Можливо, але прийняття її рішення у світлі книжки все змінювало. Навіть удома три мої співробітниці з New America, де зараз я президент і виконавчий директор, попросили підвищення після прочитання книги «Включайся». Як сказала одна з них, вона знала, що мусила «включитися і зробити це». Коли я бачу подібні приклади, то всміхаюсь і