Аріна Громова - Таємний спадкоємець для Мільярдера, Аріна Громова

=6=

Я зібрала найнеобхідніші речі, прихопила свої грошові заощадження, але поки погано уявляла, куди саме попрямувати. Виросла в дитбудинку, ніяких родичів у мене не було, а якщо і були, то я просто про них не знала.

Що ж робити? Куди податися з маленькою дитиною?

Я вирішила поміркувати над чітким планом пізніше. Зараз найголовнішим здавалося вибратися з квартири. Я поняття не мала, як довго триватиме ефект від снодійного препарату, тому побоювалася затримуватися в одній квартирі з Байсаровим. Адже по суті цей здоровань міг прокинутися будь-якої миті.

Я застигла на порозі із синочком на руках. Бодя поки не прокинувся, мирно сопів, загорнутий у ковдру. Моє серце болісно защеміло.

А раптом із Дем'яном щось не так? Раптом йому стане гірше? Препарат звичайнісінький, але я так багато вилила, вважай повну баночку рідини.

Я здавлено видихнула і наблизилася до Байсарова. Він так і не змінив положення, але до мене долинало важке дихання сплячого хижака.

Гаразд. Я викличу для нього "швидку допомогу". Про всяк випадок. Але спочатку просто піду. Затримуватися більше не можна.

Нехай він і покидьок, смерті я йому не бажала.

Розвернулася і пішла.

–– Катруся, ти куди зібралася в таку пізню годину? –– запитав мене сусід.

Чоловік якраз зачиняв двері своєї квартири, коли я вийшла.

–– Потрібно терміново поїхати... до тітки, –– відповіла перше, що спало на думку.

–– Може, я тебе підкину?

Я знала, що сусід працював у службі таксі.

–– Навряд чи вийде, –– похитала головою. –– Це ж в іншому місті.

І знову я назвала місце, яке спливло в пам'яті першим. Мабуть, мені й справді варто було поїхати туди. Не хотілося довгої дороги в автобусі, адже зі мною Бодя.

–– Так я якраз клієнта там забрати маю, з аеропорту, –– заявив сусід. –– Виїжджаю раніше. Ну щоб запас був. Давай тебе заодно підкину.

–– Мені якось незручно, дядьку Михайле.

–– Та ти що, Катруся, ну які там незручності? Ти моїй Оленці стільки разів з уроками допомагала. Вона б і школу без тебе не закінчила! Поїхали.

–– Дякую вам.

Відмовлятися не можна. Вдало, що дядько Міша якраз зібрався виїжджати на замовлення. Його дружина допомагала мені під час вагітності, а я займалася з їхньою донькою, допомагала їй розбирати завдання з алгебри та геометрії, з цими предметами в мене ніколи не виникало проблем.

Сусід підхопив мою валізу, і ми разом спустилися вниз.

–– Катрусю, почекай трохи в машині, я зараз у цілодобовий кіоск збігаю, дещо в дорогу куплю.

–– Звичайно, –– кивнула я. –– Ой, дядьку Михайле, давайте я вам на бензин дам.

–– Ти чого? Забудь ці дурниці! У мене все одно дорога вже оплачена. Клієнта ж їду зустрічати. А що по місту намотаємо, доки до твоєї тітки доїдемо, то вже дрібниці. У розрахунок не беру.

Він відійшов, а я задумалася.

Де мені зупинитися? У готелі? Зняти квартиру зараз уже не встигну. Ніч надворі, та й вибрати не так швидко. Але мені зовсім не хотілося, щоб дядько Михайло знав, де саме я житиму. Важко зрозуміти як все далі складеться. Що як Байсаров вирішить перевірити моїх сусідів? А ще Борис. Неприємний тип.

Поки дядя Міша робив покупки в кіоску, я пригледіла хороший та недорогий готель, де цілком можна зупинитися на ніч. Потім виберу квартиру та переїду.

–– Ну кажи адресу, у навігатор заб'ю, –– сказав сусід, пристібаючись.

Я назвала той будинок, який розташовувався поруч із готелем.

–– Чудово, Катюшо, поїдемо.

Машина рушила з місця, і я згадала про "швидку" для Байсарова. Я ж так нічого й не викликала. Ох, а якщо він...

Тут двері під'їзду з гуркотом відчинилися. Масивна фігура застигла в отворі. І я мимоволі втиснулася в сидіння.

–– Стерва! –– заревів Дем'ян, а потім додав кілька таких виразів, від яких мої щоки почервоніли.

Ясно одне: він збирався мене шукати. І мстити. Страшним чином.

Чоловік озирався на всі боки, нишпорив поглядом, але ми вже виїжджали, залишаючи двір, Байсаров не встиг би нічого зрозуміти.

Було видно, що він розлючений. Задихається від злоби. А ще хитався, мабуть, не до кінця відійшов від снодійного.

–– І звідки цей здоровань узявся? –– хмикнув дядько Міша. –– Не пам'ятаю в нас такого. Хоча схожий на дружка Василя. У того вічно всякі мутні типи збираються. Набрався он, кричить... треба патрульних викликати.

Я пробурмотіла щось у відповідь, але сама до пуття не зрозуміла своїх слів. Мене накрило пекуче хвилювання. Лише коли Байсаров зник з поля зору, я видихнула.

Пощастило. Я встигла. Він нічого не помітив.

Але що буде, якщо чоловік і справді мене знайде?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍