Юлія Майр - Північний вовк, Юлія Майр

 Хто вона така? І куди зникла? Чи не привиділась йому випадково? І чому йому не байдуже?

 Ейольв зосередився на спогадах щоб відчути знову легкий солодкий запах. Якщо ця дівчина справді існує, він її обов’язково упізнає.

***
 

 Від самого ранку в будинку панувало хвилювання. Батько не мовив і слова, ходив туди-сюди, зосереджено зморщивши чоло. Матір навпаки гнівалась, гримаючи на всіх за дрібниці. Ще й змусила Хільду одягнути улюблену білу сукню, а до неї ошатну накидку зі срібною брошкою.

- Сядь в кутку й не торкайся нічого, а то знову щось вивернеш на себе, - з докором кинула мати.

 Хільда справді була повільна й незграбна, особливо серед людей. На самоті в неї нічого не розбивалося, не летіло з рук. А далеко від дому, там, де тільки вітер і море, вона була граційна і легка.

- Поквапся, - знову гиркнула до когось мати.

 Хільда тихо зітхнула, сподіваючись, що їй вдасться хоча б ненадовго втекти від цієї метушні.

 Матір свого часу була вродливою жінкою, завидною нареченою, такими ж стануть і сестри Хільди. А сама дівчина приречена їм заздрити. Невисока, кирпата, ще й дивачка, як часто любили повторювати в родині. Заміж її візьмуть хіба що через багате придане. Та чи буде такий шлюб щасливим?

 Дівчина змусила себе викинути з голови тривожні думки. Їй вдалося тихенько прошмигнути у двір на кілька хвилин. Холодний вітер приємно лоскотав білі щоки, усипані веснянками. Хільда не боялася холоду, він ніби став частиною її душі, а безмежне північне небо сяяло блакиттю в її великих  щирих очах.

 Легкий подув вітру викликав усмішку на її обличчі. Хільда на мить забула про турботи й полинула думками до подій вчорашньої ночі. Дістінг був неймовірним днем. Коли всі пили п'янкий ель, вона хмеліла від бажання вилити свою душу в танці й пісні, подібно до птахів, що славлять наближення тепла. Дівчина завжди відчувала більше за інших, але боялася про це розповісти, щоб її вкотре не висміяли чи бува не вигнали з селища. Хільда знала силу своїх видінь і розуміла, що інші люди боятимуться її, тож берегла усе в таємниці.

 Та й зрештою, навіщо розповідати людям про майбутнє, коли нічого вже не зміниш. Хільда якось відчувала, коли прийде тепло, а коли випаде сніг. Знала вона часом хто з воїнів повернеться додому, а кого вже не варто чекати. Однак чи був сенс у цих знаннях.

 З часом юна дивачка навчилась не зважати на свої видіння, та в ніч Дістінгу сталося щось дивне. Хільда не пам'ятала, як опинилась серед лісу, оповита місячним сяйвом. Вона не злякалась, лиш закружляла у танці, радісна й легка. Грайливий вітер підхопив її пісню і поніс високо до небес, де палали вогники зірок.

 Раптом пролунало жалісне вовче виття, а повітря сповнилося задушливим запахом лісу і крові, що немов в'ївся в легені, зводячи дівчину з розуму.

 Хільда хотіла спинитись, але не змогла. Серце завмерло скуте крижаними пазурами страху. Згасли зірки, а перед очима танцювали бліді тіні, набуваючи чітких обрисів. Хільда потонула у вихорі видінь, не встигаючи їх розрізнити.

 Отямилася, коли все затихло, й не одразу збагнула, що сидить біля дверей власного будинку, де вже давно всі поснули. Дівчина аж тремтіла від страху, тож не зімкнула очей до світанку і потайки сподівалась, що все це їй лише наснилось.

- Лейве, друже, зустрічай мене! – грубий чоловічий голос повернув дівчину до реальності.

 Хільда не могла пригадати чоловіка, що впевнено крокував до їхнього двору. Високий та міцний, руде волосся пронизане сивиною, а смагляве обличчя вкрите дрібними зморшками. Побачивши дівчину, він широко всміхнувся, оголюючи гострі білі зуби.

- Здрастуй, друже мій, - радісно відповів батько, вийшовши з будинку, а Хільда тим часом шугнула до будинку подалі від гостя, що викликав у неї погане передчуття.

 "Так ось чому матінка так метушилася", - подумала вона, виглядаючи у вікно. Батько здавався щасливим. Певно, той чоловік був його другом.

-  Допоможи мені накрити на стіл, та хутчіше, - кинула матір, проходячи повз.

 Хільда тихо зітхнула й поспішила до матері. Добре, що їхня сім'я велика, і на неї мало хто звертав увагу. Довелося, звісно, сидіти з усіма за столом й ловити на собі прискіпливий погляд батькового друга, що змушував її почуватися геть не затишно. Але принаймні дівчину не змушували бути веселою і товариською, не питали, чому вона знову нічого не їсть. Хільда завжди подумки нарікала на необхідність слідувати чужим бажанням, проте вона могла це стерпіти, бо завжди поверталася туди, де ніхто не мав над нею влади.

- То що, ти видаси за мене свою доньку?

 Весь спокій дівчини випарувався в одну мить. Вона сподівалася, що їй почулося, що це жарт.

- Звісно, - впевнено відповів батько, руйнуючи останні сумніви. - Ми всі будемо раді цьому, чи не так, Хільдо?

 Дівчина не відповіла, лиш подумки благала всіх богів, щоб слова батька виявилися жартом. Та серце, що вже передчувало біду, забилося в грудях, мов переляканий птах.

- Значить, справу вирішено, - весело сказав той самий чоловік, що мав взяти її за дружину.

- Ні! - вигукнула Хільда і прожогом вискочила з дому. Здивовані родичі не встигли спинити її.

 Дівчина й сама дивувалась власному вчинку. Але часу на роздуми в неї не було. Образа й злість гнали її якомога далі від будинку, де на неї чекав майбутній чоловік. Від одної думки про шлюб з незнайомцем, до того ж набагато старшим, ставало зле. Що вже казати про відсутність кохання чи хоча б якоїсь поваги? Чому батьки вирішили усе за неї? Хіба вона не має права обирати власну долю?

 Напевно, родина дуже зраділа, що таки зможе прилаштувати заміж доньку-дивачку. Але Хільда не дозволить цьому статися, вона втече так далеко, як тільки зможе. Якщо доведеться, замешкає й у лісі, серед звірів, лише б бігти якомога швидше, щоб не наздогнали.

 Хільда мчала до лісу, спускаючись з високого засніженого пагорбу. Дівчина озирнулась на мить й з жахом помітила високу постать батька, що наближалась. Схопилася бігти далі, та послизнулась й покотилася вниз стрімким схилом. Колючий біль пронизав усе тіло, у голові паморочилось, тож спершу вона не могла навіть звестись на ноги.