Юлія Майр - Північний вовк, Юлія Майр

 Хальфдан іноді згадував, як тоді в лісі йому привиділося вовченя. Він намагався проганяти здогадки, але щоразу вони міцнішали, вселяючи в ньому дивний спокій. Якщо Ейольв не з людського роду, якщо це виявиться правдою, то його син безперечно здобуде перемогу.

 Усе було чудово, доки не з'явився Інгвар. Складно сказати, чого більше бажав цей хитрун: влади й почестей чи самої Ерни. Хоча це вже не має значення, головне, що відтоді для Ейольва не стало життя. Його супротивник був сильний, походив із славного роду, а серце красуні Ерни виявилося мінливим.

 Хальфдан нічим не міг зарадити, дивлячись, як щастя його сина котиться в прірву. Той біль, що відчував він сам, був нічим порівняно з тим, як страждала його душа за Ейольва. Це ж був його єдиний син, його життя.

 Ярл влаштував полювання. Усі знали, що він уже шукає чоловіка для своєї доньки, тож Ейольв приєднався до мисливців. Ніхто не знає, що сталося, і чому він не повернувся. Тільки Інгвар обходив будинок Хальфдана, й чомусь не підводив очей при зустрічі. Однак хитрун мовчав, тож скоро всі забули про хлопчину-підкидька, мов ніколи його й не було на цьому світі.

 Ярл пообіцяв віддати свою дочку Інгвару. З весіллям не поспішав, спочатку відправив його на війну, але рішення вже було ухвалене.

 Ейольву тоді виповнилося шістнадцять. Хальфдан не вірив у його загибель, не міг змиритися, і таки одного разу він побачив на порозі вовчі сліди. Майже два десятки років він жив мрією, що його син повернеться.

- Хальфдане, ти чуєш? Продаси мені землю?

- Ні.

"Усе це для Ейольва, усе залишиться йому", - плекав він щасливу думку.

- Краще розкажи мені, що ти бачив тоді на півночі, - голос Хальфдана пожвавився. Він уже чув цю ціторію від інших, але хотів пересвідчитися.

- Упертий ти, - друг тихо зітхнув. - Але як знаєш. А на півночі холод один та брили льоду, цілі гори. Вітрило важчає, ледве змогли повернутись з тих проклятих місць. І як же спромоглися так заблукати? Від холоду навіть усілякі дивацтва ввижатися почали. Мені ось жінка привиділася. Але де ж серед брил льоду житумуть люди? Не встиг подумати, тільки кліпнув - і вже вовк стоїть біля води. Зібрався покликати інших, відвернувся до них, а назад обертаюся - і нікого. Мабуть, у голові мізки замерзли, тож ввижалися всякі чудасії.

- І ніхто більше нічого не бачив? - запитав Хальфдан, не приховуючи хвилювання.

- Ну, ще Лейв казав, що вовка бачив. Але навіть якщо на півночі водяться якісь звірі, людей там точно немає.

Хальфдан мовчав, насупивши чоло. А раптом їм не привиділось? Що як його Ейольв не єдиний в своєму роді?

- Заходь до нас частіше, Хальфдане, не будеш один сидіти в хаті.

"Я не один", - подумав він, згадуючи, як уранці побачив вовчі сліди.

***
 

- Чого ти завжди всміхаєшся?, - запитала Ерна дзвінким голосом.

- Я не... – хотів було заперечети Ейольв, та дівчина враз його перебила.

- Усміхаєшся, - впевнено заявила вона, а за мить стала навшпиньки і поцілувала його.

 Ейольв лиш розгублено кліпнув, а чорні очі дівчини палали диким вогнем, що назавжди лишив слід в його серці.

 Вони зустрілися навесні, коли все розквітало. І не було більшого щастя, ніж бачити ці тонкі риси, чути дзвінкий гордовитий голос. Шкода, що з приходом холодів серце красуні охололо до бідного хлопця.

 Ерна не співала, не збирала квіти, а вишивання взагалі вважала пекельною мукою. Натомість вона любила полювати, так само палко як і Ейольв. Хлопець був умілим мисливцем, помічав звірів раніше за інших, ніби відчував їх. А тоді із захватом встромлював стрілу у жертву,  й слідував кривавими слідами, відчуваючи п’янкий запах її страху. Хто б міг подумати, що він сам колись стане зацькованим звіром?

 У лісі було тихо, мовчали сонні, вкриті снігом дерева, і від цього стомленій душі ставало трохи легше. Мандрівник сидів під кронами високих сосен, розглядаючи свій простенький медальйон - єдину річ, яку він узяв із собою багато років тому. Здавалося б, це всього лише шматок заліза – кострубата голова вовка, але для Ейольва він був дорожчим за всі коштовності світу.

 Хальфдан якось зробив йому цей медальйон. Місцеві хлопці зірвали його і затоптали. Відтоді Ейольв ховав свій оберіг, а то й зовсім перестав носити. Боявся тільки, що Хальфдан засмутиться, коли дізнається.

 Але в день того злощасного полювання перевернулося все його життя, і непотрібний шматок заліза став його талісманом - пам'яттю про дім, про рідного Хальфдана.

 Життя в чужих землях було складним. Однак нескінченні мандри зробили його міцнішим, подарували багато знань. Він заробляв на життя полюванням. У цій справі ніхто не міг його перевершити, тож прогодувати себе міг. І хоч люди не завжди радо вітали чужинця, Ейольв ніколи не прагнув їхнього товариства. Самотність дозволила йому краще пізнати свою вовчу сутність. Він міг тижнями блукати в лісових хащах у подобі звіра, упиваючись дикою свободою, вбираючи у себе незрівняно гострі запахи й смаки, ніжний подих вільного вітру та чари недоторканої природи.

 У вовчій подобі він був цілковито щасливим. Однак Ейольв не був лише вовком, він також був і людиною – чоловіком, чиє серце замерзало навіть у найтепліших краях. Ця неспокійна людська сутність нагадувала про себе важким смутком, тугою за домом, за минулим. А звір водночас прагнув помсти, кожен раз, коли погляд падав на давній шрам. Спершу Ейольв боявся повертатися, боявся, що Інгвар остаточно вб'є його, та коли терпіти стало не сила, він вирушив на північ щоб узяти своє.

 Перш за все він хотів убити Інгвара й тоді розквитатися з усіма своїми кривдниками. Але тепер Ейольв не був таким певним щодо своїх намірів. Він не знав, чого насправді хоче. У душі панував м’який лінивий спокій, що з’являвся завжди, коли він перетворювався із вовка на людину. Думки розбігалися безрадними уривками, повертаючись знов і знов до прекрасної білокосої діви, що танцювала вночі.