Юлія Майр - Північний вовк, Юлія Майр

- Ейольв, - беззвучно прошепотів він одними губами.

 Серце мандрівника ніби завмерло на одну довгу болісну мить. Хальфдан! Чому він тут? Чому саме зараз?

 Він змусив себе схаменутися, повернутися до ярла, до поєдинку. Як же все невдало! Перед очима незмінно стояло обличчя Хальфдана - його названого батька.

 Мандрівник не бачив його навіть на полюванні, навмисне йшов попереду, боявся викриття, боявся гніву і найбільше любові.

 Інгвар налетів як шуліка, і мандрівник легко відбив його удар. Брязкіт меча остаточно привів його до тями. Тоді, п'ятнадцять років тому, все було так само, тільки замість веселого ярла стояв світловолосий юнак зі злими гострими рисами.

 Гнів усе ще пульсував усередині, але швидко вщухав. Удар, ухилення, гомін натовпу. Він міг би вбити їх усіх, знищити, щоб ніхто більше не згадав про лісового підкидька, щоб нарешті стерти минуле, змити його кров'ю.

 Але тут був Хальфдан. Удар, сиплються іскри. Як можна пролити кров на очах Хальфдана? Ні, він не стане засуджувати, не проклинатиме, не волатиме до совісті. І все-таки цей теплий погляд, сповнений добра і любові. Як можна розчарувати батька?

 Поєдинок тривав недовго. Він дозволив ярлу виштовхнути себе з кола, у натовп, що аж гудів від захвату. Інгвар знову переміг.

- Ти задоволений, мисливцю? - запитав радісний ярл, не підозрюючи ні про що. Останнім болісним ударом була Ерна, що привітала свого чоловіка пристрасним поцілунком.

- Так, ярле, - відповів рівним голосом Ейольв, як і раніше злий, розчавлений та знищений.

***

 Вовк мчав, не розбираючи дороги. "Уперед, швидше, якнайдалі", - миготіли рвучкі думки. В очах темніло від люті.  Місяць застиг на небі, викликаючи в ньому несамовите виття.

 Вовк зупинився, здригаючись від пориву крижаного вітру. В душі раптом стало порожньо й гірко. Він не зміг, він знову програв. Розчарований власною нікчемністю, він дививися, як презирливі холодні зірки відбиваються в морській воді.

 “Як далеко він від селища?” – замислився він, але одразу ж відкинув цю думку. Яка різниця? У чому сенс його поневірянь і бід? Навіщо йому взагалі продовжувати це жалюгідне існування?

 Величезний вовк - небезпечний, смертоносний звір втупився вдалину невидючим поглядом. У темно-сірих, як сталь, очах застигло німе запитання, сповнене болем і благанням.

 Раптом, зовсім того не очікуючи, він почув пісню. Надзвичайно ніжна, виведена тонким дівочим голосом, вона викликала дивний трепет в його змученому серці. Вовк ловив кожне слово, кожен звук, не розуміючи, що це за чари. Він і не прагнув зрозуміти, лиш незмигно дивився на білу витончену фігуру, що кружляла в танці.

 Спершу він прийняв її за духа і довго так думав, спостерігаючи за чарівними плавними рухами. Довге світле волосся мерехтіло в місячному сяйві, спадаючи на тонку білу сукню. Стрункі голі ноги кружляли над сніжним килимом, не лишаючи слідів. Вона була прекрасна мов казковий птах.

 Ейольв був настільки зачарований, що боявся зайвий раз кліпнути, аби чарівне створіння не щезло мов мара. Він вже й не зважав на вітер, відчуваючи лише вогонь, що розпалювався в самому серці. Він більше не ставив запитань, усі думки зникли, немов відлетіли три десятки неймовірно складних років. Була тільки прекрасна танцююча діва, дивлячись на яку він забував дихати.

 Дістінг - свято, що славить наближення весни й благословляє тих, хто шукає кохання. Воно сяяло міріадами зірок, палало сотнями вогнів, відлунювало в гарячих серцях.

***
 

 День видався теплим, безвітряним, ніби зима й справді почула благання людей та вирішила піти, забравши із собою люті холоди.

- Скоро почнуться роботи в полі, - задумливо сказав старий вікінг. - А потім прийде літо, молодь вирушить на війну. Треба вовну продати завтра. Що скажеш, Хальфдане?

 Відповіддю послужив розсіяний кивок. Друг не слухав його, занурений у свої думки. "Де зараз Ейольв? Що з ним?", - повторював він подумки.

- Продав би ти мені частину землі, Хальфдане. Не хочу тебе образити, але в мене сім'я велика, а ти один.

"Не один", - промайнула в голові радісна думка. Він не був один з того самого дня, як забрав у свій дім Ейольва.

 Вовк щастя. Більш вдалого імені для цієї дитини не підбереш. Здавалося, він завжди усміхався, навіть коли великі сірі очі наповнювались смутком, кутики уст залишалися піднятими вгору. Такі ось цікаві риси.

 Шкода, що не був Ейольв по-справжньому щасливим. Інші діти не сприймали його, називали підкидьком. Хальфдан і сам якось пошкодував, що розповів правду мешканцям селища, проте нічого вже не міг змінити.

 Хлопчик ріс тямущим, допомагав по господарству. Був правда дещо худорлявим, але не хворів, тож ріс на втіху названому батькові.

 Хальфдан забув, що Ейольв не його син. Згодом він став помічати схожість у жестах і словах - у дрібницях, що виявилися надзвичайно важливими. Та й не тільки в дрібницях. Жорстоко пожартувала доля над хлопчиськом, так само як колись над самим Хальфданом.

 Ейольв виріс міцним та розумним, став добрим мисливцем і хліборобом, міг би скоро одружитися з хорошою дівчиною. Хальфдан щиро бажав цього, але судилося його сину покохати дочку ярла. Ерна була вельми красива і залишалася такою навіть попри багато років. Риси мала ніжні й правильні, а коси важкі й темні, та такі довгі, що ледь не сягали землі. Гордо тримала поставу, задирала високо маленьке підборіддя, кидаючи на всіх палкий манливий погляд чорних очей.

 Єдина дочка ярла. Її мали видати за того, хто зможе стати наступним правителем. Не за підкидька. Але що поясниш закоханому юнакові? Ейольв не бажав нікого слухати. До того ж, Ерна і сама відповідала йому взаємністю.

 Хальфдан мовчав, коли хлопець узявся за меч. Втішав себе думкою, що боги змилуються над його дитям. У якийсь момент серце старого навіть заспокоїлося. Хлопчик ставав все сильнішим і витривалішим.