Лана Вернік - Межі пристойності, Лана Вернік

Вона ДИТИНА, її бабуся натякала, що вона НЕПОВНОЛІТНЯ. Заспокойся, тримай себе в руках, в ім'я кримінального кодексу, не думай про неї — сказав сам собі, але марно.

Під'їхав до виїзду, розрахувався за стоянку і виїхав з території аеропорту.

— Артуре, а чому ти ту тачку продав? — не заспокоювалась Таня, не розуміючи причини зміни авто. — Вона така гарна була, колір такий прикольний, димчастий…

— В цю більше всього влазить, наступного тижня ми з батьком їдемо в Німеччину, потрібна саме така машина, — усміхнувся у відповідь.

— А чому біла?

— Щоб частіше мити, — засміявся.

— Та ну тебе...

— Забрудню як слід, і вона стане сіра.

— Артур!

— Забрудню і продам, добре? Про колір наступної обов'язково пораджуся з тобою.

— Добре, — ображено буркнула Таня і переключилася на брата, почавши пошепки розповідати подробиці своєї мандрівки.

— Розаріє Павлівно, давайте одразу визначимось, куди вас треба довезти? — звернувся Артур до жінки.

— Як вам зручно. Нам можна і до найближчої станції метро.

— Найближчої? А потім пересадки? Ні. Раз я вже взявся вас везти, то вже куди слід. Яка станція вам потрібна?

— Житомирська.

— Логічно... А там ходять рейсові автобуси чи маршрутки?

— Маршрутки.

— Часто?

— Перерви не дуже великі: коли година, коли дві...

— Тож до часу ви не прив'язані? Як не один автобус, то інший?

— Так.

— А в Києві часто буваєте?

— Хочете влаштувати нам прогулянку?— Розарія повернула голову до нього, і її важкий погляд просто втис Артура в крісло.

— Так, хочу, — він повернув голову до неї, вони зустрілись поглядами на пару секунд, ніби мечами. Обличчя жінки було зосереджене, всі м'язи — напружені. Гарна жінка, подумав Артур, але водночас зрозумів, що вона не погодиться. Перевів погляд на дорогу.

— Молодий чоловіче, скільки вам років?

— В листопаді буде двадцять чотири, а що?

— А мені — шістдесят п'ять. І повірте мені, я чудово розумію, що і для чого ви робите.

— Я роблю щось погане? Прогулянка — це погано?

— У самій прогулянці нема нічого поганого, але погодьтеся, що дощова погода не найкраща для прогулянок містом. Це — по-перше.

— А по-друге?

— Я з учорашнього вечора чекала онуку в аеропорту. Я втомилася. Думаю, Злата теж після перельоту хоче відпочити, — Розарія озирнулась на онуку, котра не ворушилась і уважно слухала діалог, намагаючись не дихати. Златі дуже хотілося прогулятися містом. І їй дуже сподобався цей хлопець... Чоловік.

А Розарія не могла дозволити, щоб її дівчинка, її талановита онука, захопилась ним.

Він гарний, дорого вбраний. Темні джинси — точно якісь брендові, бордові кросівки, сірий джемпер, чорна шкіряна куртка з білими і червоними вставками на плечах. На середньому пальці правої руки — масивна золота печатка. Певно, якийсь бандюк.

Машина — майже нова. Вона б не здивувалася, якби дізналася, що минулу продав, бо там сліди від куль і крові. Повернувши голову, помітила бейсбольну битку в дверцятах біля нього. Точно бандюк.

— Тому дякую за пропозицію, але — ні, — закінчила Розарія. При цих словах Злата зблідла.

— Не обов'язково ходити вулицями. Можна посидіти в кав'ярні чи в якомусь цікавому історичному місці, — не вгамовувався Артур. У дзеркалі він спіймав погляд Злати, з якого зрозумів, що дівчині ідея подобається і вона охоче погодилася б. — На Подолі багато гарних локацій. Є можливість поснідати, випити кави і гарно провести час. Буде що згадати.

— Златі 15 років.

— Вона неповнолітня, я розумію.

— Але все одно продовжуєте.

— Я пропоную просто похід в кав'ярню, не більше.

— З якою метою?

— Ви ж сказали, що все розумієте…

— Так. Саме тому раджу не витрачати марно свій час.

— Ви не любите заводити нові знайомства.

— Я не маю в них потреби.

— Дуже даремно.

— А ви, я так бачу, дуже легко знайомитесь.

— Легко. Але не так часто, як ви думаєте.

— Чому ж? Хіба це не ваше хобі?

— На жаль, я дуже рідко зустрічаю людей, з якими мені справді хочеться познайомитись.

— Це — порожня розмова… У вересні Злата поїде на навчання до Європи, думаю, що там у неї буде достатньо пам’ятних моментів. А зараз — давайте припинимо розмови. Якщо ви не терпите тиші, то увімкніть музику, але, будь ласка, щоб не дуже “гупало”, — Розарія відвернулася до вікна.

У дзеркало Артур побачив засмучену Злату. В її очах блиснули сльози, але сперечатися з її бабусею він не міг. І Злата теж не сперечалася, не вимовила жодного слова. Не нила, як це роблять його сестри, коли дотискають батьків, котрі з чимось не погоджуються, не заперечувала, не сперечалася. Ніхто з його сестер так просто не здавався і не замовкав. Суворе виховання?