Юлія Міхаліна - Пристрасть спотворює все, Юлія Міхаліна

Коли коняка уповільнила хід, Маргарита зістрибнула на землю. Однією рукою вхопила під вузди й повела вперед, а іншою привітно помахала Рощину, погукавши:

— Доброго ранку, Кириле! Ти чого так рано?

— Те саме хотів запитати в тебе, — порівнявшись із дівчиною, байдуже пирхнув мужчина. Оглядаючи оцінювальним поглядом коня: — Знову не спиться? Могла сьогодні відпочити. Ти знаєш, що попереду важливі переговори.

— Кириле, чого ти? — зупинившись біля хвіртки, що служила огорожею лошатникові, стягнула з гачка щітку і стала вичісувати гриву коняки. — Яка різниця, переговори чи ні? Я давно не була тут, дуже скучила за Пристрастю. Ти прекрасно знаєш, як я люблю ранню осінь та світанки…

З цим жалібно подивилася на чоловіка, прекрасно розуміючи, що лише щирою мовою може зачепити та втихомирити його. Рощин не здатен встояти перед слізним тоном і пильним поглядом карих очей. Маргарита неодноразово користувалася такою перевагою.

Дівчина позирала на Кирила, намагаючись вловити зміни, що відбувалися на очах. Ось він ще хмуриться, роздратовано постукуючи пальцями штахетником, голосно сопить. Примружившись, вивчає її обличчя. Незадоволений, але незабаром припиняє нервовий рух руками, заспокоюється. Суворе обличчя повільно, але впевнено добрішає. Складочки на лобі та на повіках поступово розгладжуються, у сірих очах зникає божевільний вогник, змінюючись ніжністю.

Рощин вмів бути жорстким, навіть жорстоким, і ніколи не приховував цього. Але саме в моменти ніжності особливо подобався Маргариті. Жорстокості давно вхопила сповна, вистачить на все життя. Можливо, з тієї причини Кирило намагався не показувати із нею темну сторону свого характеру.

Декілька років тому розмінявши п'ятий десяток, старший за дівчину майже на п’ятнадцять повних років, Рощин усе ще перебував у відмінній фізичній формі. Не було ні в’ялого живота, що найчастіше спостерігався в чоловіків його віку та їхнього кола, ні ознак наближення старості. Відмінна фігура, що стала результатом регулярних тренувань, на яких постійно пропадав. Зовні далекий від ідеалу чоловічої краси, на кшталт Алена Делона. По-своєму гарний саме справжньою чоловічою, у чомусь тваринною вродою. Він був чоловіком із великої літери, і в цьому запросто міг позмагатися з ровесниками Маргарити, виходячи переможцем. Лише легка сивина на висках, від якої категорично відмовлявся позбавлятися, стверджуючи, що не по-чоловічому, та зморшки в куточках очей і губ, що з’являлися в моменти роздратування, видавали зрілого й досвідченого мужчину.

— Знаю, тому витримую твої витівки, Марго, — усміхнувшись краєчком губ, зауважив Кирило.

Дійсно, витерпіти, скільки витерпів із нею цей мужчина, не зміг би, напевно, ніхто. Хоча Рощин із самого початку знав, на що йшов, проте не побоявся. Це було ще одним важливим пунктом, через який Маргарита його поважала й по-своєму любила. Не так, як варто любити чоловіка, з яким плануєш провести залишок своїх днів, але любила.

Саме Рощин одного разу витягнув дівчину з болота, у якому опинилася через власну дурість, недосвідченість і безглуздий збіг обставин. Саме Рощин зумів змусити почати життя заново, спробувати викреслити, нехай не з пам’яті, хоча б із серця пережите. Не побоявся зв’язатися з брудною, негідною нормального світу жінкою, якою найчастіше вважали. Навпаки, зумів заткнути всім роти й допоміг стати тим, ким стала — Маргаритою Одинцовою. Впевненою в собі, успішною, багатою та здатною кружляти голови чоловікам, залишаючи їх ні із чим. Мститися за страждання і біль. Викликати заздрість в інших жінок. І з переможною посмішкою на обличчі приймати виклик будь-якої складності, заздалегідь знаючи, хто вийде переможцем із бою. Вона, Маргарита Одинцова, і ніхто інший.

Відтепер не дозволяла собі таку розкіш, як поразка. Це залишилося в минулому. Рівносильно, як і юна дівчинка, яка опинилася в путах неминучої біди. Ніхто й ніщо не змусить її повернутися до колишньої наївної та дурної Ритки.

— І за це терпіння ціную тебе найбільше, — ні краплі не лукавлячи, зізналася дівчина.

— Та ти що? — передражнив Рощин. — Думав, найбільше цінуєш мене за виноробну компанію?

— Пробач-пробач! Компанія, безумовно, головне, за що тебе можна цінувати, — захихотіла Маргарита, дозволяючи конюху, що з’явився зі сторожки, відвести Пристрасть.

— Ось і я про те, — потягнувши Марго в сторону шикарного особняка, жартома зазначив чоловік. Умить ставши серйозним, додав: — Знаєш, чого я бурчу? Ти не забулася, що через декілька годин у нас дуже важлива зустріч, де вирішується мало не вся доля «Золотої Рощі»?

— Як же, про таке забудеш.

Маргарита глянула на Кирила, вкотре дивуючись його миттєвим поривам занепокоєння. Начебто сильний, впевнений у собі мужчина, який мав усе, що можна побажати, але деколи поводився гірше малої дитини, роздуваючи великі проблеми з нічого.

— Ти даремно іронізуєш, — обіймаючи дівчину за плечі, стурбовано зітхнув Рощин, — Якби не чортова «Перлина» зі своїми нізвідки візьмись шикарними виноградниками, ми давним-давно очолили п’ятірку лідерів країни з виробництва вин.

— І ти кажеш це мені? Людині, яка не остання в просуванні та експорті нашої продукції за кордон? — схмарнівши, Маргарита зупинилася біля ґанку. — Кириле, я прекрасно знаю, якщо на сьогоднішній зустрічі нам вдасться їх підім’яти під себе, уже завтра ми можемо вважати, що «Золота Роща» офіційно входить до «Internal Group».