Маргарет Етвуд - Заповіти

питала, коли ж закінчиться цей її стан. А вона відповідала, що молиться, аби біль минув якнайшвидше. Це мене заспокоювало, бо означало, що їй мусить стати краще. Тоді вона питала мене, чи була я чемна, чи я щаслива. Я завжди відповідала «так», вона стискала мою руку й просила помолитися разом із нею, і ми співали пісеньку про янголів у її кімнаті. Після того вона мені дякувала, і на цьому все закінчувалося.

— Вона справді помирає, — прошепотіла Шунаміт. — Отакий у неї стан — помирання!

— Це неправда! — прошепотіла я у відповідь надто голосно. — Їй уже краще. Скоро її біль мине. Вона за це молиться.

— Дівчата, — втрутилася Тітка Есті. — За обідом наші роти призначені для їжі, не можна одночасно говорити й жувати. Хіба ж нам не пощастило, що маємо таку чудову страву?

Ішлося про сандвічі з яйцем, які мені зазвичай смакували. Але тоді мене нудило від їхнього запаху.

— Я це від своєї Марфи чула, — прошепотіла Шунаміт, коли Тітка Есті відволіклася. — Їй сказала ваша Марфа. Тож це правда.

— Яка саме Марфа? — спитала я. Не могла повірити, щоб хоч якась із наших Марф була така підступна, щоб прикинутися, що моя мати помирає, — навіть насуплена Роза не могла.

— Звідки мені знати яка? Вони всі просто Марфи, — сказала Шунаміт, посмикуючи свої довгі товсті кіски.

Того дня по обіді, коли наш Хранитель привіз мене додому зі школи, я пішла до кухні. Зілла розкачувала тісто для пирога, Віра патрала курку. На плиті булькала каструля із супом: туди підуть курячі кістки, обрізки овочів. Наші Марфи поводилися з харчами дуже ощадливо, продуктів не марнували.

Роза мила посуд у великій подвійній раковині. Ми мали посудомийну машинку, але Марфи користувалися нею, тільки коли у нас відбувалися Командорські обіди, бо вона, за словами Віри, споживала забагато електрики, а через війну постачання й без того було погане. Марфи іноді називали це війною казанка — він ніколи не закипить, поки на нього дивишся, і війна не дуже кипіла, — або ж Єзекиїлового колеса — воно ж бо постійно котиться, так нікуди й не прибуваючи, але таке вони говорили тільки поміж собою.

— Шунаміт сказала: одна з вас розповіла їхній Марфі, що моя мати помирає, — бовкнула я. — Хто це говорив? Це брехня!

Всі троє покинули свої справи, наче я змахнула чарівною паличкою й заморозила їх: Зіллу з піднятою качалкою, Віру з ножем в одній руці й довгою блідою курячою шиєю в другій, Розу з тарелем та ганчіркою. Вони перезирнулися.

— Ми вважали, ти знаєш, — м’яко заговорила Зілла. — Думали, мати тобі сказала.

— Або батько, — додала Віра.

Це було безглуздо — коли він міг це зробити? Зараз він майже не бував удома, а коли навідувався, то або обідав сам у їдальні, або замикався в кабінеті, займаючись важливими справами.

— Нам дуже прикро, — мовила Роза. — Твоя мати — добра жінка.

— Взірець Дружини, — погодилася Віра. — Вона терпить свої страждання не скаржачись.

На цих словах я вже похилилася на стіл, ридаючи й затуливши долонями лице.

— Ми всі мусимо зносити нещастя, послані, аби випробувати нас, — сказала Зілла. — Мусимо зберігати надію.

Надію на що? На що лишилося сподіватися? Попереду я бачила лише пітьму, повну втрат.

Моя мати померла через дві ночі по тому, хоча до ранку я про це не знала. Злилася на неї: вона була смертельно хвора і не сказала мені… Хоча вона говорила по-своєму: молилася про те, щоб біль якнайшвидше минув, й отримала відповідь на свої молитви.

Щойно я припинила злитися, відчула, наче від мене відрізали частину — шматок серця, який наразі теж був мертвий. Я сподівалася, що янголи в кімнаті зрештою виявилися правдою, що вони наглядали за нею і забрали її душу, як у пісеньці. Намагалася уявити, як вони підносять її все вище й вище, до золотої хмари. Але так і не змогла по-справжньому в це повірити.

ІІІ. Гімн

Рукопис з Ардуа-холу

6

Вчора ввечері, готуючись до сну, я розпустила волосся — те, що від нього лишилося. В одній із підбадьорливих проповідей до Тіток кілька років тому я наставляла їх проти марнославства, яке пробирається в душу, попри наш опір. «Волосся не головне у житті», — сказала я тоді й лише наполовину пожартувала. Це правда, але так само правда й те, що волосся — це життя. Це полум’я свічки тіла; коли воно виснажується, тіло зсихається, тане. Колись його можна було закрутити в ґульку, коли ґульки були модні, чи в пучок — за часів панування пучків. Але зараз моє волосся нагадує наші обіди тут, в Ардуа-холі, — коротке й жалюгідне. Полум’я мого життя згасає повільніше, ніж багато кому в моєму оточенні хотілося б, але й швидше, ніж вони усвідомлюють.

Я роздивлялася своє відображення. Винахідник дзеркала не зробив нам послуги — ми мусили бути щасливішими до того, як дізналися, який маємо вигляд. Та я кажу собі, що могло б бути гірше, позаяк моє обличчя не видає слабкості. Воно зберігає текстуру шкіри, характерну бородавку на підборідді, знайоме різьблення ліній. Я ніколи не була легковажно гарненькою, але вродливою колись була. Більше про мене цього не скажеш. Найкраще годитиметься слово «солідна».

Яким буде мій кінець? Мені цікаво. Чи доживу я до занедбаної старості, потроху костеніючи? Чи перетворюся на власну почесну статую? Чи ж занепаду разом із режимом, і мою кам’яну подобу, так само як і мене саму, потягнуть геть, а тоді продадуть як цікавинку, прикрасу для газону, предмет жахливого кітчу?

Чи я піду під суд як чудовисько, а тоді буду розстріляна й повішена на ліхтарі всім на позір? Чи натовп розірве мене на шмаття, а мою голову настромлять на палю й понесуть вулицями задля потіхи? Я викликаю достатню лють для цього.

Нині я ще маю певний вибір. Не в тому, помирати чи ні, а в тому, коли і як це станеться. Хіба ж це не певна свобода?

О, а ще — кого забрати із собою. Я вже склала список.

Я чудово розумію, що ти мусиш засуджувати мене, читачко моя. У цьому випадку моя репутація випередила мене, і ти вже розшифрувала, хто я чи ким була.

Нині, у мій час, я легенда, жива, але більше ніж жива, мертва, але більше ніж мертва. Я голова у рамці, що красується на стінах класних кімнат для дівчат, яких піднесли настільки, що дозволили їм мати класні кімнати; голова із