Маргарет Етвуд - Заповіти

— Що, як я хочу пекти хліб сама?

— Ну, звісно ж, твої Марфи тебе пустять, — відповіла Зілла. — Ти ж будеш господинею в домі. Але вони тебе за це зневажатимуть і почуватимуться так, наче ти відібрала те, що належить їм по праву. Те, що вони знають і вміють робити. Ти ж не хочеш, аби вони так почувалися через тебе, правда, дорогенька?

— Твоєму чоловікові це теж не сподобається, — додала Віра з черговим хрипким смішком. — Це псує руки. Тільки поглянь на мої!

Вона простягнула до мене долоні: пальці були вузлуваті, з грубою шкірою, короткими нігтями й задирками — зовсім не схожі на ніжні й елегантні руки моєї матері з її чарівною каблучкою.

— Груба робота шкодить рукам. Він не захоче, щоби від тебе тхнуло дріжджами.

— Чи хлоркою, — зауважила Роза. — Від прибирання.

— Йому буде більше до вподоби, якщо ти займатимешся своїм вишиванням, — сказала Віра.

— Хрестиком, — додала Роза. В її голосі вчувалася насмішка.

Вишивання не було моєю сильною стороною. Мене завжди критикували за неохайні й розхлябані стібки.

— Ненавиджу хрестики! Я хліб хочу пекти.

— Не завжди випадає робити те, що хочеться, — м’яко мовила Зілла. — Навіть тобі.

— А іноді доводиться робити те, чого терпіти не можеш, — докинула Віра. — Навіть тобі.

— Ну то й не пускайте мене! — огризнулася я. — Ви злі!

І вибігла геть із кухні.

Я плакала. Хоча мені наказували не турбувати матір, я пробралася нагору, до її кімнати. Вона лежала під своєю гарненькою білою ковдрою із синіми квіточками. Очі були заплющені, але вона, напевно, мене почула, бо розплющила їх. Щоразу, як я її бачила, ці очі здавалися мені все більшими й блискучішими.

— Що сталося, кошеня? — запитала вона.

Я залізла до неї під ковдру, пригорнулася. Вона була така тепла…

— Це нечесно, — схлипувала я. — Я не хочу заміж! Чому я повинна це робити?

Табіта не сказала «бо це твій обов’язок», як зробила б Тітка Відала, чи «захочеш, як прийде твій час», як Тітка Есті. Вона взагалі спочатку нічого не сказала. Натомість обійняла мене й погладила по голові.

— Пригадай, як я обрала тебе, — мовила вона, — з-поміж усіх інших.

Але тоді я вже була досить дорослою, щоби зневіритися у цій історії про вибір: замкнений замок, магічна каблучка, злі відьми, втеча…

— Це просто казка, — сказала я. — Я вийшла з твого живота, як усі інші діти.

Вона не підтвердила. Взагалі нічого не сказала. Чомусь це було дуже страшно.

— Це так! Правда ж? — перепитала я. — Мені Шунаміт у школі розповідала. Про животи.

Мати обійняла мене міцніше.

— Що б там не було, — сказала вона, помовчавши, — я хочу, щоб ти завжди пам’ятала, що я дуже сильно тебе любила.

5

Ви, напевно, вже здогадалися, що я розповім вам далі. Невесела історія.

Моя мати помирала. Всі про це знали, крім мене.

Я дізналася від Шунаміт, яка називала себе моєю найкращою подругою, хоча ми не повинні були мати найкращих друзів. Тітка Есті говорила, що формувати закриті групи недобре — від цього інші дівчата почуваються відлученими, а ми всі маємо допомагати одна одній бути якомога досконалішими.

Тітка Відала якось сказала, що наявність найкращих друзів веде до перешіптувань, і змов, і таємниць, а змови й таємниці ведуть до непокори Господу, а непокора веде до бунту, а бунтівні дівчата стають бунтівними жінками, а бунтівні жінки ще гірші за бунтівних чоловіків, бо бунтівні чоловіки стають зрадниками, а от бунтівні жінки — перелюбницями.

Тоді свій мишачий голос подала Бека: «А що таке перелюбниця?» Ми всі здивувалися, бо Бека дуже рідко про щось запитувала. Її батько був не Командором, як наші батьки, а всього лиш дантистом — найкращим із дантистів, усі наші родини до нього зверталися, і саме тому Беці було дозволено навчатися в нашій школі. Але це також означало, що інші дівчата дивилися на неї зверхньо й очікували, що вона їм підкорятиметься.

Бека сиділа поряд зі мною — вона завжди сідала поряд зі мною, якщо тільки Шунаміт її не відтісняла, — і я відчувала, як вона тремтить. Я боялася, що Тітка Відала покарає її за нахабство, але будь-кому, навіть Тітці Відалі, було б непросто її в цьому звинуватити.

Шунаміт прошепотіла через мене: «Не будь така дурна!» Тітка Відала усміхнулася не ширше, ніж завжди, й відповіла, що, як усе буде добре, Беці не доведеться дізнаватися про це з власного досвіду, бо ж жінок, які стають перелюбницями, зрештою побивають камінням або ж вішають з мішком на голові. Тітка Есті зауважила, що немає причин так лякати дівчат, а тоді усміхнулася і назвала нас шляхетними квітками — невже хтось чув коли про бунтівну квітку?

Ми подивилися на неї, щосили округлюючи очі на знак нашої невинності, й закивали, показуючи, що ми з нею згодні. Тут бунтівних квіток немає!

* * *

У Шунаміт удома була лише одна Марфа, а в нас їх було три, отже, мій батько був важливіший за її батька. Тепер я розумію, що саме тому вона й хотіла бути моєю найкращою подругою. Це була присадкувата дівчинка з двома довгими товстими кісками, яким я заздрила, бо ж мої були коротші й тонші, та з чорними бровами, які робили її дорослішою на вигляд. Вона була войовнича, але тільки за спинами Тіток, і завжди прагнула брати верх у наших суперечках. Якщо їй заперечували, вона знову повторювала свою думку, хіба що голосніше. З іншими дівчатами, особливо з Бекою, вона була груба, і мені соромно, але визнаю: я була надто слабка, щоби їй протистояти. Коли йшлося про спілкування з однолітками, я мала слабку вдачу, хоча вдома наші Марфи сказали б, що я дуже вперта.

— Твоя мати помирає, так? — прошепотіла до мене Шунаміт якось за обідом.

— Ні, не так! — пошепки відповіла я. — У неї просто стан!

Так про це говорили Марфи: «У стані твоєї матері». Саме стан змушував її стільки відпочивати й викликав кашель. Пізніше Марфи почали носити їй до кімнати таці з їжею. Тарілки поверталися майже неторкані.

Мені дуже рідко дозволяли її відвідувати. А коли я заходила, в її кімнаті стояв напівморок. Там більше не було її запаху — легкого, солодкого, як від лілейних квіток хости у нашому садку, — радше тхнуло так, ніби туди пробрався якийсь брудний, немитий чужинець і сховався під ліжком.

Я сідала поряд із матір’ю, яка згорталася калачиком під вишитою синіми квіточками ковдрою, брала її за худу ліву руку з чарівною каблучкою і