Маргарет Етвуд - Заповіти

суворою усмішкою, з мовчазним докором. Я бабай, яким Марфи лякають маленьких дітей («Якщо не будеш чемний, Тітка Лідія прийде і забере тебе!»). Також я взірець досконалої моралі, який годиться наслідувати («Чого б від тебе чекала Тітка Лідія?»), суддя й арбітр туманної уявної інквізиції («Що на це сказала б Тітка Лідія?»).

Я роздулася від влади — це правда, але й стала через неї туманністю — безформною, мінливою. Я усюди й ніде, я відкидаю тривожну тінь навіть в уяві Командорів. Як мені повернути собі себе? Як зменшитися до нормального розміру, розміру звичайної жінки?

Але, можливо, вже надто пізно. Ти робиш перший крок, щоб урятуватися від наслідків, тоді другий… У наш час є лише два напрямки — вгору або сторчголов униз.

Сьогодні перша повня після 21 березня. По всьому світу ріжуть та їдять ягнят, споживають яскраві великодні яйця, пов’язані з неолітичними богинями плодючості, яких усі вирішили забути.

Тут, в Ардуа-холі, м’яса ягнят не вживають, але яйця залишили. Я даю особливий дозвіл їх пофарбувати в ніжно-рожевий та ніжно-блакитний кольори. Ти не уявляєш, як це тішить Тіток та Претенденток, що збираються у Трапезній до вечері! Харчування в нас одноманітне, і будь-який відступ від звичного меню радо вітається, навіть якщо це всього лише варіації в кольорі.

Після того як внесли миски з яйцями пастельних кольорів і всі ними помилувалися, але до того, як почався наш скромний бенкет, я прочитала звичну молитву: «Благослови цю поживу нам на користь і вбережи нас на Шляху. Хай відкриє Господь», — а тоді особливу молитву весняного рівнодення:

Як рік розпускається навесні, нехай розкриються і наші серця. Благослови наших дочок, благослови наших Дружин, благослови Тіток та Претенденток, благослови наших Перлових Дів у їхніх місіях за кордоном; і нехай Милість Батьківська проллється на наших занепалих сестер-Служниць і спокутує їхні провини через пожертву тіл та їхню працю згідно з Його волею.

І благослови Крихітку Ніколь, викрадену підступною матір’ю-Служницею і сховану безбожниками у Канаді. Благослови всіх невинних, приречених зростати поміж грішників, що їх вона уособлює. Наші думки й молитви з ними повсякчас. Нехай Крихітка Ніколь повернеться до нас, молимо Милість Божу повернути її.

Per Ardua Cum Estrus, амінь.

Тішуся з того, що змогла укласти такий неоднозначний девіз. Ardua — це «негаразди» чи «жіноча репродуктивна праця»? Estrus — це про гормони чи про язичницькі весняні ритуали? Мешканки Ардуа-холу не знають і не хочуть цього знати. Вони повторюють потрібні слова в потрібному порядку, і це дає їм відчуття безпеки.

А ще Крихітка Ніколь. Поки я молилася за її повернення, всі погляди були прикуті до її портрета на стіні за моєю спиною. Така ця Крихітка Ніколь корисна: підганяє вірян, надихає на ненависть до наших ворогів, нагадує про можливість зради у самому Гілеаді та про хитрість і підступність Служниць, яким не можна довіряти. І на цьому її користь не закінчується: у моїх руках, хай лиш вона в них опиниться, на Крихітку Ніколь чекає блискуче майбутнє.

Ось про що я думала під час завершального гімну, який співало гармонійне тріо наших Претенденток. Їхні голоси були чисті й дзвінкі, решта слухали їх зосереджено та уважно. Що б ти там, читачко, не думала, у Гілеаді цінували красу. Чому б ми не мали її прагнути? Зрештою, ми були всього лише людьми.

Я говорю про нас у минулому часі.

Гімн співався на мелодію старого псалма, але слова були наші:

В Його Очах нам сяє істина,

Ми бачим гріх.

Не приховати жоден поворот

Твоїх доріг.

З усіх сердець випо`люємо зло,

В сльозах й молитві жертву несемо.

Смиренно послух ми плекаємо

В серцях чужих.

Тяжку роботу ми приймаємо,

Наш шлях — служить.

Пусті думки й розваги не для нас,

Зрікаємось себе ми повсякчас.

Які банальні, позбавлені чару слова! Мені можна так говорити, бо я сама їх написала. Але такі гімни й не мають бути поезією. Їхня мета — нагадати тим, хто їх співає, про високу ціну, яку доведеться заплатити, звернувши зі шляху. Ми тут, в Ардуа-холі, не пробачаємо одна одній помилок.

Після співів почалося святкове плямкання. Я помітила, що Тітка Елізабет узяла на одне яйце більше, ніж слід, а Тітка Гелена — на одне менше, причому так, щоб усі це помітили. Я побачила, як Тітка Відала, що сопіла у свою серветку, швидко перевела погляд червоних очей з однієї на іншу, а тоді на мене. Що вона замислила? Побачимо, як карта ляже.

Після нашого невеличкого святкування я здійснила нічне паломництво до Бібліотеки Гільдеґарди[2], розташованої у дальньому краї Ардуа-холу, — залитою місячним світлом стежиною повз свою оповиту тінями статую. Увійшла, привіталася з нічною черговою, перетнула загальну секцію, де три наші Претендентки змагалися з новонабутою грамотністю. Пройшла через читальну залу, для відвідування якої потрібен вищий доступ і де у темряві замкнених ящиків дозрівають, випромінюючи таємничу енергію, Біблії.

Тоді відімкнула двері й пішла далі, через Генеалогічні архіви ліній крові із засекреченими документами. Конче необхідно записувати, хто чий родич офіційно і насправді: через систему Служниць дитина пари могла бути біологічно чужою і для елітної матері, і навіть для офіційного батька, бо ж Служниці з відчаю шукали будь-якої можливості завагітніти. Наша справа — знати про такі речі, аби попередити інцест: і без того народжується чимало Не-дітей. Справа Ардуа-холу — також ретельно охороняти ці знання: архіви — його серце.

Нарешті я дійшла до свого святилища в глибині секції забороненої світової літератури. На приватних полицях розміщено мою особисту колекцію книг поза законом, табуйованих для нижчих верств. «Джейн Ейр», «Анна Кареніна», «Тесс з роду д’Ербервіллів», «Втрачений рай», «Життя дівчат та жінок» — яку моральну паніку могла б збурити кожна з них, потрапивши до рук Претенденток! Тут я зберігаю й інші документи, доступні дуже небагатьом. Я вважаю їх таємною історією Гілеаду. Не все те золото, що гниє, але з цього цілком можна отримати негрошову вигоду: знання дає владу, особливо знання, яке дискредитує. Я не була першою, хто це визнав, як не була першою серед тих, хто по змозі наживається на цьому, — це відомо кожній розвідці світу.

Усамітнившись, я дістала цей новонароджений рукопис зі схованки — скриньки, вирізаної в одній із наших книжок із грифом «Непристойні», «Apologia Pro Vita Sua. На захист одного життя» кардинала Ньюмена. Цей важкий том ніхто більше