Джефф Вандермеєр - Знищення

золотистими вузликами. Я нахилилася ближче, як дурепа, яка ніколи не вивчала біологію й не провела місяці на тренінгу з виживання. Хтось вклав мені в голову, що слова мають бути прочитані.

Це було нещастя — чи щастя? Порух повітря запустив процес, вузлики на літері «Д» вибрали цю мить, щоб раптово відкритися, і крихітні частинки золотистих спор випорснули назовні. Я відсахнулася й відчула, як щось потрапило мені в ніс, це було схоже на раптову хвилю запаху зіпсутого меду.

Ошелешена, я відступила подалі, залаявшись незгірше за топографа (тільки подумки). Мої природні інстинкти завжди наказували зачаїтися. Я вже уявила реакцію психолога на моє зараження, якщо я зізнаюся в цьому групі.

— Якийсь вид грибів, — врешті сказала я, глибоко вдихнувши, щоб опанувати голос. — Літери складені із плодових тіл.

Хто знає, чи це справді так? Це було найкраще припущення.

Певно, мій голос здавався спокійнішим, ніж мої думки в ту мить, тому що решта не завагалися з відповіддю. Жодного натяку в їхньому тоні на те, що вони побачили викид спор просто мені в обличчя. Я була так близько. Спори були такими крихітними, такими непомітними. Я плодитиму сім’я мерців…

— Слова? Із грибів? — тупо повторила за мною топограф.

— Не зафіксовано людської мови, яка б застосовувала такий метод письма, — сказала антрополог, — можливо, це спосіб комунікації тварин?

Я змусила себе розсміятись:

— Ні, тварин із таким способом комунікації не існує.

Якщо вони й були, я не змогла тоді пригадати їх назв, та й потім не змогла.

— Ти жартуєш? Правда, це жарт? — допитувалася топограф. Здавалося, вона готова спуститися до мене, щоб довести мою помилку, але вона не рушила з місця.

— Плодові тіла, — повторила я, наче в трансі, — утворюють слова.

Мене огорнув спокій. Суперечливе відчуття, наче я не могла — або не хотіла — дихати, було психологічним, а не фізіологічним. Я не помітила жодних фізичних змін, і на певному рівні це не мало значення. Я знала, що навряд чи в таборі був антидот від чогось настільки незвіданого.

Найбільше мене змусила зібратися інформація, яку я намагалася осмислити. Слова були складені з симбіотичних плодових тіл невідомого мені виду. Друге: викид спор зі слів означав: що глибше ми зайдемо у дослідженні вежі, то більше повітря буде сповнене потенційної зарази. Чи існувала причина відкривати цю інформацію іншим, якщо вона могла лише стурбувати їх? Ні, вирішила я. Можливо, з егоїзму. Було важливіше впевнитися, що вони не зіткнуться з прямою небезпекою до того, як ми повернемося з відповідним обладнанням. Будь-які інші дослідження залежали від екологічних та біологічних факторів, щодо яких (я все більше переконувалася в цьому) в мене були неправильні дані.

Я піднялася сходами на майданчик до решти. Топограф і антрополог дивилися очікувально, наче я могла сказати їм більше. Антрополог справді була на межі, вона не могла зупинити погляд ні на чому, він блукав і блукав. Можливо, варто було вигадати інформацію, яка б зупинила цей безкінечний пошук. Але що я могла їм сказати про слова на стіні, крім того, що вони або неможливі, або ненормальні, або і те, і те разом? Я б воліла, щоб то були слова написані невідомою мовою, принаймні було б менше таємниць до розгадування.

— Маємо повертатися нагору, — сказала я.

Я це радила не тому, що вважала найкращим способом дій, але тому, що хотіла обмежити їхній контакт зі спорами, поки не з’ясую, який довготривалий вплив це матиме на мене. Також я знала, що як простою тут трохи довше, можу пережити нав’язливе бажання спуститися сходами, щоб продовжити читання слів, а вони спробують мене фізично зупинити, і я не знаю, що тоді зроблю.

Жодна з двох не сперечалася. Але поки ми дряпалися назад нагору, я, хоча і була в такому замкнутому приміщенні, пережила мить запаморочення, миттєву паніку, впродовж якої стіни раптово набули вигляду плоті, наче ми йшли крізь глотку чудовиська.

Коли ми розповіли психологу про побачене і я запитувала початок речення, спершу здалося, що вона завмерла в дивно настороженій позі. Потім вона вирішила спуститися, щоб глянути на слова. Я вагалася, чи повинна застерегти її від цього. Врешті я сказала:

— Дивися на них тільки з верху сходів. Ми не знаємо, чи містяться в них токсини. Коли ми підемо туди знову, ми повинні вдягнути респіратори.

Принаймні вони нам дісталися у спадок від останньої експедиції, в запечатаному контейнері.

— Переобтяження від навантаження? — сказала вона, пильно глянувши на мене. Я відчула свербіж по всьому тілі, але нічого не сказала, нічого не зробила. Здавалося, решта навіть не завважили, що вона говорила. Тільки пізніше я зрозуміла, що психолог намагалася приборкати мене гіпнотичним навіюванням, призначеним для мене і тільки для мене.

Схоже, моя реакція була в проміжку допустимих відповідей, оскільки вона спустилася, а ми з нетерпінням чекали нагорі. Що б ми зробили, якби вона не повернулася? Власницький інстинкт пронизав мене. Я була вражена думкою, що вона може відчути таку саму потребу читати і підкориться їй. Хоч я і не знала, що означали слова, я хотіла, щоб вони щось означали, щоб я могла швидше відкинути вагання, і мої судження знову стали обґрунтованими. Ці міркування відволікли мене від думок про вплив спор на мій організм.

На щастя, решта двоє не мали бажання розмовляти, поки ми чекали, і за п’ятнадцять хвилин психолог незграбно виборсалася з вхідного колодязя на світло, блимаючи, ніби її зір погіршився.

— Цікаво, — сказала вона рівним голосом, наближаючись до нас і обтрушуючи павутиння з одягу, — ніколи раніше нічого подібного не бачила.

Сказане нею межувало з тупістю, схоже, я була не самотня щодо такої оцінки.

— Цікаво? — перепитала антрополог. — Ніхто раніше не бачив нічого подібного за всю історію світу. Ніхто. Ніколи. А ти називаєш це цікавим? — здавалося, зараз вона доведе себе до істерики. Поки топограф просто дивилася на них обох так, наче вони були прибульцями з космосу.

— Ти потребуєш, щоб я тебе заспокоїла? — запитала психолог.

Металевий тон її голосу змусив антрополога пробурмотіти щось непевне і втупитися в землю.

Я втрутилася в мовчанку з власним застереженням:

— Нам потрібен час усе обдумати. Нам потрібен час вирішити, що робити далі.

Звісно, я мала на увазі, що мені потрібен час — побачити, чи вплинуть на мене спори, які я вдихнула, так сильно, щоб зізнатися в тому, що сталось.

— Можливо, усього часу в цьому світі нам не вистачить — сказала топограф. Вона найкраще з усіх нас осягнула потенційні наслідки побаченого: ми всі могли опинитися в