Говард Лавкрафт - Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2

сповнені первісних таємниць, крізь які не може проникнути навіть думка, обірвали цей містичний зв’язок. Але пам’ять ніколи не зникала, і верховні жерці оповідали, що коли зірки будуть сприятливі, місто знову підніметься. Тоді із землі постануть її чорні духи, ветхі і похмурі, сповнені пітьмавих чуток, зібраних у розколинах на дні забутих морів. Але про них старий Кастро не відважився багато говорити. Він швидко урвав свою мову, і жодні вмовляння чи хитрощі не могли змусити його продовжувати цю розмову. Він також категорично відмовився бодай щось сказати про розмір Древніх. Що ж до культу, то за його словами, мабуть, його осереддя — посеред неходжених пустель Аравії, де стоїть оповитий сном Ірам, приховане і недосяжне Місто Колон[14]. Той культ не був споріднений з європейськими відьомськими культами, адепти яких навіть нічого про нього не знали. Жодна книга ніколи його не згадувала, хоча один давній китаєць казав, що у Некрономіконі божевільного араба Абдула Альхазреда можна вбачати подвійний зміст, який посвячені можуть читати так, як їм завгодно, а надто ж цей чимало обговорюваний двовірш:

Не мертве те, що вічно пробуває,

А з вічністю і смерть, бува, вмирає.

Глибоко вражений і неабияк спантеличений Леґресс марно шукав хоча б якихось відомостей про історичні аспекти культу. Вочевидь, Кастро казав правду, коли запевняв, що це — цілковита таємниця. Вчена рада Туланського університету не змогла пролити світла ні на культ, ні на статуетку, і зараз детектив звернувся до найавторитетніших людей країни, де й зіткнувся ні з чим іншим, як з ґренландською історією професора Вебба.

Оповідь Леґресса викликала на зустрічі хвилю гарячкового зацікавлення, підкріпленого, власне, статуеткою, і у подальшому відлунювала в листуваннях присутніх на тій зустрічі людей; окрім того, побіжна згадка про це з’явилася в офіційних публікаціях. Для тих, хто стикався зі спорадичними випадками шарлатанства і обману, основним застережним заходом була обережність. Леґресс на деякий час передав божка професорові Веббу, але після смерті останнього статуетку повернули інспекторові і зараз вона зберігається у нього вдома, де не так давно я бачив її. Це справді жахлива річ, до того ж, безсумнівно, споріднена з сомнамбулічним барельєфом молодого Вілкокса.

Не сумніваюся, що мій дядько був просто вражений розповіддю скульптора, бо ж які ще думки мали виникнути у нього, враховуючи, що він уже знав те, що йому оповів Леґресс про культ, а тут перед ним був вразливий юнак, якому не лише наснилася фігурка і достоту такі ж ієрогліфи, що були викарбувані на знайденому в болотах ідолі і на ґренландському барельєфі, але який також почув уві сні принаймні три потаємні слова із заклинання, повторюваного ескімоськими дияволопоклонниками і луїзіанськими нелюдами? Природно, що професор Енґелл з притаманною йому ретельністю негайно почав власне розслідування; хоч я й підозрював Вілкокса у якихось опосередкованих зв’язках з культом і в тому, що він вигадав цю низку сновидінь, щоб посилити містифікацію і втягти у неї мого дядька. Звісно, описи сновидінь і зібрані професором вирізки були вагомим доказом, але раціоналізм мого розуму і певна екстравагантність ситуації загалом привели мене до висновку, який я тоді вважав найлогічнішим з можливих. Отож, після повторного ретельного вивчення рукопису і зіставлення теософських і антропологічних суджень з інспекторовим описом культу, я поїхав у Провіденс, щоб зустрітися зі скульптором і, як я вважав, справедливо дорікнути йому за такий нахабний обман поважного літнього вченого.

Вілкокс усе ще мешкав сам у Фльор-де-Ліс на Томас-стріт, у незграбній вікторіанській імітації бретонської архітектури сімнадцятого століття, обтинькований фасад якої стирчав посеред чудових колоніальних будиночків, що тіснилися на давньому пагорбі в густій тіні найпрекраснішої георгіанської дзвіниці Америки. Я застав його у кабінеті за роботою, й кинувши погляд на скульптури, безладно скупчені у кімнаті, зрозумів, що переді мною справжній, непересічний талант. Сподіваюся, через деякий час він буде відомий як один з найславетніших декадентів: бо ж він ліпить з глини, а одного дня вирізьбить і в мармурі ті жахи і фантасмагорії, які Артур Мейчен оживляє у прозі, а Кларк Ештон Сміт втілює у віршах і картинах.

Смаглявий, хворобливий і дещо неохайний на вигляд, він з посмішкою обернувся на мій стук і, не підводячись, поцікавився метою мого візиту. Тоді я розповів йому, хто я, і він виявив певний інтерес, оскільки мій дядько, досліджуючи дивні сни, надміру збурив його цікавість, хоча й ніколи не пояснював мети свого дослідження. Стосовно цього я не примножив його знань, натомість делікатно спробував вивести його на чисту воду. Невдовзі я переконався в його цілковитій щирості, бо про свої сни він оповідав у такій наївній манері, яку неможливо підробити. Ці сни залишили глибокий слід в душі хлопця, значно вплинувши на його творчість: він показав мені огидну статуетку, вигляд якої майже змусив мене здригнутися від усвідомлення її темної сили. Він не міг пригадати, де вперше побачив цю подобизну, окрім навіяного сном барельєфа, обриси якого самі собою формувалися під його руками. Поза сумнівом, то було саме те гігантське створіння, яким він марив у гарячці. Вілкокс справді нічого не знав про таємний культ, хоча наполегливі розпитування мого дядька все ж наводили його на певні здогади, я ж знову намагався збагнути, у який спосіб він міг пережити такі незвичайні враження.

Він переповідав свої сни у надзвичайно поетичній манері, змальовуючи панорами жахаючого безмежжя похмурого грандіозного міста зі слизького зеленого каменю, — його геометрія, зачудовано казав хлопець, геть неправильна, — і змушуючи почути лячні звуки невловимого, напівтелепатичного поклику з глибин: Ктулху фгтагн, Ктулху фхтагн.

Ці слова були частиною того нечестивого ритуального звернення до мертвого Ктулху, що спить у своєму кам’яному склепі в Р’льєху, тож усе це неабияк мене схвилювало, попри мої раціональні переконання. Я хотів вірити у те, що Вілкокс усе ж десь випадково почув про цей культ, а потім просто згубив цей спогад серед купи своїх і без того дивних знань і вигадок. Пізніше, завдяки своїй стійкості, той спогад через сни набув підсвідомого втілення у барельєфі та в жахливій статуетці, яку мені довелося побачити, тож його витівку з моїм дядьком можна було вважати цілком безневинною. Юнак взагалі належав до типу людей, які легко підпадають під впливи і так само легко втрачають самовладання (що мені ніколи не подобалося), але зараз я достатньо опанував своїми емоціями, щоб спокійно визнати і його чесність, і його геніальність. Ми цілком дружньо розійшлися, а наостанок я побажав йому усіляких успіхів, на які заслуговує його талант.

Мене все ще захоплювала тема цього культу, тож час від часу я марив власною славою, яку мав здобути завдяки дослідженню його витоків і міжкультурних зв’язків. Я побував у Новому Орлеані, поговорив з Леґрессом та іншими учасниками тієї давньої облави, побачив жахаюче зображення і навіть опитав тих виродків-в’язнів, котрі ще були живими. На жаль, старий Кастро помер ще кілька років тому. Мене знову вразила жива розповідь, яку я тепер почув із перших вуст, хоч вона й була не чим іншим, ніж деталізованим підтвердженням нотаток мого дядька, — я відчув, що натрапив на слід реальної, надзвичайно таємничої і дуже давньої релігії, відкриття якої враз зробить мене авторитетним і маститим археологом. Я все ще розглядав ситуацію з позиції абсолютного матеріалізму, бо хотів, щоб так воно й було,