Ю. Несбе - Макбет

Він усівся побіля Бонуса. Той помітив, що Геката часто це робив — сідав поруч, а не навпроти. Наче не любив, коли йому дивилися прямо у вічі.

— Вони захопили Свено й амфетамін?

— Навпаки. Свено захопив одного з підопічних Даффа.

— Що?! І ви так спокійно на це реагуєте?

— Я ніколи не ставлю на одного коня, Бонусе. До того ж мене хвилює ширша картина. Яка твоя думка щодо старшого комісара Дункана?

— Це ви про його обіцянку заарештувати вас?

— Його обіцянка мене не турбує, мене бентежить те, що він познімав з посад багато моїх колишніх знайомих у поліції, а через це виникли певні проблеми на ринку. Послухай-но, ти, знавець людської вдачі. Ти бачив його і чув. Чи справді він є таким непідкупним, як про нього розповідають?

Бонус знизав плечима.

— Кожен має свою ціну.

— Тут ти маєш рацію, але ціна не завжди вимірюється грошима. Не всі ж такі примітивні, як ти.

Бонус проковтнув образу, бо не визнав її за таку.

— Аби вирішити, як підкупити Дункана, треба дізнатися, чого він потребує.

— Дункан хоче служити бидлу, — відказав Геката. — Заслужити любов містян. Хоче, аби громада поставила йому пам’ятник, щоб не довелося замовляти самому.

— Ти диви! Легше підкупити таку пожадливу сарану, як ми, ніж таких стовпів суспільства, як Дункан.

— Маєш рацію щодо хабарів, — мовив Геката. — Але помиляєшся стосовно стовпів суспільства та сарани.

— Чому?

— Справа — в основах капіталізму, мій любий Бонусе. Спроби того чи іншого індивіда збагатитися збагачують і бидло. Це — простий і зрозумілий механізм, який функціонує, не потребуючи нашої уваги та догляду. Тому стовпи суспільства — це ми з тобою, а не заблукані в ілюзіях ідеалісти на кшталт Дункана.

— Ви дійсно так вважаєте?

— Так вважав філософ-мораліст Адам Невидима Рука.

— Виробництво та збут наркотиків приносить користь суспільству?

— Кожен, хто задовольняє попит, сприяє розбудові суспільства. Люди, подібні Дункану, які бажають регулювати й обмежувати, є явищем неприродним, а в довгостроковій перспективі — і шкідливим для всіх нас. Тож я й запитую: яким чином Дункана можна знешкодити заради блага самого ж міста? У чім його слабкість? Чим ми можемо скористатися? Сексом, дурманом чи родинними таємницями?

— Дякую за довіру, Гекато, але я дійсно не знаю.

— Що ж, шкода, дуже шкода, — мовив Геката, злегка постукуючи стеком по килиму і споглядаючи, як один із хлопчиків знімає дріт з корка на новій пляшці шампанського. — Знаєш, я починаю підозрювати, що Дункан має одну вразливу точку.

— Яку саме?

— Тривалість життя.

Бонус аж сіпнувся у кріслі.

— Сподіваюся, що ви запросили мене сюди не для того, аби…

— У жодному разі, мій нетямущий друже камбало, в жодному разі. Дозволяю тобі й надалі лежати непорушно в донному намулі.

Бонус полегшено зітхнув, дивлячись, як хлопець вовтузиться з корком.

— Але, — продовжив Геката, — ти маєш такі таланти, як жорстока безжалісність, безпринципність і здатність впливати на людей, яких я хотів би контролювати. Сподіваюся, що зможу розраховувати на тебе, коли мені знадобиться допомога. Сподіваюся, що ти зможеш стати моєю невидимою рукою.

Раптом пролунав гучний ляск.

— Нарешті! — розсміявся Бонус і поплескав по спині хлопця, який намагався втримати шипуче шампанське в бокалі.

Дафф нерухомо лежав на асфальті. Біля нього так само нерухомо стояли його люди, дивлячись, як «вершники-вікінги» готувалися до від’їзду за якихось десять метрів від них. Сіварт і Свено стояли поза межами кружала світла, але Дафф бачив, як тремтів молодий полісмен, бачив лезо Свенової шаблі, притиснуте до його горлянки. Дафф збагнув, що найменший натиск чи порух розріже шкіру та артерію, і молодий хлопець стече кров’ю за лічені секунди. Обдумавши наслідки, Дафф відчув напад паніки: його службова характеристика та його руки будуть заплямовані кров’ю одного з підопічних, а всі хитро продумані дії, спрямовані на отримання посади начальника відділу боротьби з наркотиками, підуть псу під хвіст. Свено кивнув одному з «вершників»; той зліз зі свого мотоцикла, став біля Сіварта і приставив йому до голови пістолет. Свено опустив шаблю, щось сказав чоловіку із сержантськими нашивками на рукаві, а потім сів на мотоцикл і, просалютувавши двома пальцями, поїхав геть. Дафф насилу стримався, щоб не випустити в нього кулю. Сержант дав якісь вказівки, і за мить іще кілька мотоциклів з гуркотом розчинилися в нічній темряві. Після того як Свено з сержантом та рештою «вершників» подалися геть, залишилося тільки два неосідланих мотоцикли.

Дафф наказав собі не піддаватися паніці й обміркувати ситуацію. Набрати повні груди повітря й добряче подумати. В порту залишилися четверо людей з регаліями «вершників-вікінгів». Один був у сутінку за Сівартом. Другий стояв у кружалі світла, націливши на поліцейських автомат АК-47. Решта двоє — ті, що їхали пасажирами на задніх сидіннях, — напевне, залізли до вантажівки. Дафф почув натужне вищання стартера — машина ніяк не заводилася, — і в нього на мить виникла надія, що цей залізний динозавр не заведеться взагалі. Почувши, як пихкання перетворилося на гучний гуркіт двигуна, він виматюкався. Вантажівка рушила.

— Я даю вам десять хвилин, — гукнув чоловік, що тримав АК-47. — Можете подумати про щось приємне.

Дафф лежав, витріщившись на хвостові вогні вантажівки, яка повільно занурювалися в темряву. Думати про щось приємне? Аж цілих чотири з половиною тонни наркотиків упливали з його рук, а разом із ними — і потенційний наймасовіший арешт за весь повоєнний час. Що вони скажуть судді та присяжним? Мовляв, точно знали, що то був Свено зі своїми людьми, хоча їхніх облич не вгледіли, а бачили тільки мокрі шоломи? От тобі й «щось приємне»! Дафф досадливо заплющив очі.

Свено.

Щойно він був ось тут, у нього в руках. Чорт, чорт, чорт!

Дафф прислухався. Прислухався, аби почути хоча б щось. Але чутно було лише монотонне й безглузде шепотіння дощу.

— Банко взяв на мушку того типа, який тримає під прицілом нашого хлопця, — сказав Макбет. — А ти прицілився у другого, Олафсоне?

— Так, сер.

— От і добре. Маєте вистрелити одночасно. Стріляйте на рахунок «три». Чуєш, Банко?

— Мені бракує світла на цілі. Або молодих очей. Я боюся влучити в хлопця.

— А моя ціль добре освітлена, — прошепотів Олафсон. — Можемо помінятися.

— Якщо ми промахнемося, і наш хлопець загине, то краще хай би промахнувся Банко. Банко, яка максимальна швидкість повністю завантаженого ЗІС-5, не пам’ятаєш?

— Гм… Та десь кілометрів шістдесят.

— Добре, але час збігає, і ми можемо не впоратись із завданням. Тому краще трохи поімпровізуємо.

— Ти що, хочеш скористатися своїм кинджалом? — запитав Банко.

— З такої відстані?