Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

І немає кінця? Та ні, вкінці всього – кінець.

Омар Хайям

Іванка. 2007 рік

- Мамусю, ми погуляємо сьогодні?

- Звісно, йдемо у парк, погода тепла і сонячна.

Від радості Іванка сильніше стиснула руку матері. Саме їй випала честь отримати найкращу матусю на світі. Матір любить донечку всім серцем, може, від цього воно у неї і хворе? Саме така причина спадала малечі на думку, бо іншого пояснення у свої роки дівчинка не знаходила.

Вже не молода жінка вела за руку дівчинку, яка більше походила на її онуку. Так вийшло, що свого первістка вона народила у сорок два роки. Із чоловіком життя не склалось, а самотність лякала з кожним роком дедалі сильніше. На зарплату бухгалтера жінка не один рік відкладала на процедуру штучного запліднення. Вистачило лише на одну спробу, й одразу вдалось завагітніти. Це був найкращий подарунок долі, якому судилось здійснитись. Світлана почувалась щасливою до неможливості, бо чудо росло всередині неї. Ще тоді, на останніх термінах і при самих пологах, її серце дало про себе знати. А потім – ішемічна хвороба серця, продаж квартири і дороговартісна операція.

Світлана ніколи не скаржилась, заради материнського щастя вона могла і не на таке піти. Та й за останні роки все налагодилось, на роботі майже не виникало стресових ситуацій. А донечка, яка народилась досить хворобливою, зараз майже не хворіла. Її золотоволосе чудо радувало своїм розумом, щирістю і добротою. Дівчинці завжди всього вистачає, немає капризів і дорікань. Кажуть, із підлітками важко, але Іванка не змінювала свого янгольського характеру. Навпаки дорослішала і ставала мудрішою.

Про батька дівчинка вже кілька років не запитувала. Світлана сказала, що його у дівчинки ніколи не було, і вона народила її виключно для себе. Щоби дарувати нерозтрачену у молодих роках материнську любов і ласку. Щоби було кому склянку води подати на старості літ і словом добрим підтримати.

Вони гуляли стежиною парку під високими деревами, у затишному тіньку. Жінка замислилась про життя, а дівчинка й собі. Якщо Світлана змогла втримати все в собі, то Іванка допитливо запитала:

- Мамочко, а ти щаслива зі мною?

Жінка щасливо усміхнулась і присіла до доньки, щоб краще бачити її янгольське обличчя. Вже дванадцять років, а така худенька і тендітна. Хворіла маленькою часто, до школи у вісім років пішла, і то була менша за однокласників завжди. Як же поміщається стільки щирої любові у такому маленькому тільці? Руденькі коси колишуться від легкого вітру, а великі сіро-блакитні очі відбивають у собі стільки щирості. Дуже красива дівчинка, без материнського перебільшення, і зовнішньо, і внутрішньо.

- Ти – моє щастя!

Іванка радісно всміхнулась і поцілувала матір у щоку, обійняла тоненькими ручками. Жінка хотіла встати, але похитнулась і почала непритомніти. Дівчинка намагалась її втримати, однак та знесилено впала горілиць на землю.

Довкола зібралась купа людей, потім із моторошною сиреною і блималками приїхали медики. Скільки минуло часу, Іванка не розуміла, бо він ішов дуже скоро або дуже помалу. Мама синіла на її руках – і щось у маленьких грудях помирало разом з нею. Дівчинка хаотично гладила тремтячими пальчиками рідне обличчя і волосся. Потім цілувала руки, залишаючи на них мокрі доріжки сліз. Жінку поклали на ноші, а Іванка так і не думала відпускати її руку.

Їх повезли до лікарні. Доки Світлану реанімували і підключали до всіляких апаратів із купою дротів, Іванка забилась у куток і перелякано спостерігала за медиками. Дівчинка щиро вірила, що мамі допоможуть і врятують. Їй треба бути сильної і просто тихенько дочекатись.

- Це вона?

Із роздумів витяг грізний тон чоловіка у білому халаті з папкою у руках. Іванка напружилась, інстинктивно підібралась, сидячи на холодному стільці у коридорі кардіологічного відділення. Від лікаря віяло холодом, це відчувалось на енергетичному рівні, страх стрімко наростав і викликав паніку.

- Вона. Бідолашна сирітка...

Іванка поглянула на пухкеньку жінку, заплакану, із долонею на лівій щоці. На ній теж білий халат, але холоду нема, навпаки – тепло. Тільки чому сиріткою назвала? У неї є мама! Напевно, переплутили з кимось іншим, у дорослих таке буває. Тільки її було важко сплутати, бо руде волосся змушувало виділятись.

Лікар важко видихнув і запитав:

- У тебе є хтось із рідних, крім матері?

- У мене є тільки мама! - Насторожено і навіть злісно відповіла.

Навіщо він питає? Краще б дозволив на матусю поглянути, обійняти її і голос рідний почути.

- Забирай її до себе, а я сам повідомлю органи опіки.

Лікар кинув винний погляд і поспішив піти, наче втікав. А Іванка все зрозуміла, він не впорався, не врятував її матусю і просто тікає. А куди тепер їй тікати від болю, що душить у грудях? Іванка не хотіла плакати перед ними, перед людьми, які не впорались зі своїми обов’язками. Тільки сльози самі котились по щоках і змушували жалісно схлипувати.

Медсестра провела дівчинку до маленького кабінету і посадила на м’який стілець. Вона теж плакала і дивилась повними жалю очима.

- Коли помирає рідна людина, нам не вдається заспокоїти навіть дорослих, а що вже казати про дітей. Я не знаю, чим зарадити твоєму горю.

Нічим. Мама через неї захворіла – і цей факт болючіший за все. Дівчинка не журилась своїм сирітським майбутнім, боліло, що у мами майбутнього вже не буде. А причина того сидить на стільці і плаче, наче цим можна щось виправити, повернути і зарадити.

- Мама через мене померла, бо народила пізно.

Жінка стривожено подивилась на змарнілу дитину. Відповідь боляче зачепила за саме серце. Не належить так дитині розмірковувати, по-дорослому. Підійшла до столу, взяла у руки чайник і налила солодкого пахучого трав’яного напою, ближче підсунула горнятко. Іванка і не подумала торкнутись до нього, сиділа, схиливши голову вниз, стискаючи до побіління пальців залізні ніжки стільця.

- Того, що сталось, не змінити. Вона померла, бо настав її час. Однак ти можеш допомогти мамі, довести, що її жертовність не марна. Вирости сильною і доброю людиною. І пам’ятай, що вона спостерігає за тобою зверху.