Мирослава Білич - Діамантовий шрам, Мирослава Білич

Я кивнула і всміхнулась із підтримкою. Перевела погляд на дорогу. Красивий сонячний день, хоч і настав початок осені. Ще кілька вересневих теплих днів – і прийдуть холодні, дощові й похмурі дні. Опустила погляд вниз, щось я погарячкувала із біленьким взуттям, та й з підборами. Дарма не вивідала побільше деталей, тепер цілий день ноги гудітимуть. А мені ще у магазин зайти треба і вечерю кілька годин готувати. Сергій, напевно, колег покличе відсвяткувати перемогу. Цікаво, як він там? Дзвонити зараз марно, все одно не відповість.

Через п’ятнадцять хвилин ми під’їхали до сірої пошарпаної будівлі зі старими і в деяких місцях побитими вікнами. Її оточував іржавий високий паркан із старими, такими ж іржавими табличками: «не заходити за огорожу», «об’єкт під охороною». Схоже, урок буде важким психологічно. Мені і самій стало трохи моторошно, а молодь взагалі застигла від побаченої картини.

- Тут є охорона? - Несміливо запитала я.

- Так, але щось її не видно.

Лікар підійшов до воріт, вони виявились зачиненими. Студенти радісно видихнули, але Василь Степанович сказав, що знає вхід з іншого боку, і знову зіпсував їм настрій.

Водій повідомив, що у нього терміновий виклик, бо не вистачає автомобілів. Тож лікар його відпустив на годину, той поспішив зникнути. Ми пройшли до заднього входу і зайшли у відчинені ворота. За територією не дуже й дивляться, бо все заросло бур’янами і колючками. Добре хоч, що стара бруківка збереглася відмінно, можна пройти. Ми підійшли до центральної будівлі і з легкістю потрапили всередину, бо двері виявились відчиненими. Таке враження, що іржаві таблички і були всією охороною.

Василь Степанович ішов першим, за ним десяток студентів і я, остання, ззаду охороняла молодих людей. Охоронець із мене ще той, але вік і статус не відбереш, хоч вигляд і підводить. Хлопці і дівчата стривожено розглядали все довкола, в той час як викладач із гіркою посмішкою розповідав про минуле. Від розповідей все довкола оживало і позбувалось товстого шару пилу. Операційні лампи загорались яскравим світлом, металеві інструменти дзвеніли у стерильних лотках. А довгими коридорами ходили допитливі студенти у білих накрохмалених шапочках і таких же халатах.

Атмосфера поглинула нас усіх, натовп захоплено слідував за викладачем зі сльозами на очах і здивуванням. Очі вміють бачити геть інші картинки, коли уява різнобарвно розфарбовує довколишній простір. Останньою ми відвідали велику залу на першому поверсі – це і була авдиторія для студентів. На стінах висіли плакати з органами різних систем організму людини. Металеві парти і стільці накрились щільним шаром пилу, тож важко було розібрати їхній колір. На старій дерев’яній дошці залишились написи латинськими літерами. Час нещадно все зруйнував, обплітаючи брудом і павутинням.

Василь Степанович підійшов до вікна і, не стримуючи емоції, розповідав:

- Я обожнював цей зал, бо тут мені щодня відкривались дивовижні можливості людського організму. З якою гордістю ми поглинали знання, почувались героями з надзвичайними здібностями. Ми вчилися боротись із самою смертю, і щиро вірили, що зможемо її перемогти.

Василь Степанович повернувся спиною до натовпу, деякий час захоплено оглядаючи все довкола. Набравшись сил і важко видихнувши, хотів сказати щось важливе, однак не сказав. Довкола розпочався апокаліпсис. Від шоку і жаху я ніби бачила себе збоку, бо тіло закам’яніло, а розум намагався знайти порятунок. Картинки перед очима промайнули у сповільненому режимі, беззвучними, німими, як старе кіно. Я бачила все, що довкола відбувається, та не встигала розуміти і сприймати. Той же страх, що змусив зупинитись, різко збільшився і повернув реальність.

У вухах задзвеніли звуки від пострілів, які розбивали вікна і пробивали старі стіни, підіймаючи стовп пилюки. Скло розлетілось на друзки за спиною лікаря, а з його лівої руки фонтаном вилетіла червона рідина. Він скривився від болю і почав непритомніти. На ватяних ногах я встигла підбігти і впіймати його, не знаю якими силами, втримати, обережно опустити на землю. Я одразу сильно натиснула на рану долонею і щосили закричала:

- На підлогу і голови закрити руками!!

Натовп студентів миттю опустився на сиру і побиту підлогу. Вони плакали і кричали від жаху, та голоси не було чутно від надто шумних наслідків стрілянини. Як же страшно, як же врятуватись від цього божевілля?

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно