Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Розділ 3

Не знаю, скільки минає часу, а я все сиджу на краю ліжку і дивлюсь на кляті двері. Якоїсь миті у голові щось перемикається, і я усвідомлюю, що мене викрали. Просто посеред білого дня! 

Якийсь психопат вважає, що мій батько має повернути йому гроші! Здуріти можна! А я тут до чого?! Я думала, що дорослі чоловіки вміють розбиратися між собою, а виходить, що ні. А може, ситуація настільки критична, що дійшло до мого викрадення. Мабуть, сума захмарна, якщо цей Воронов так ризикує, викрадаючи людину. 

Наблизившись до вікна, розумію, що це не вікно зовсім, а вихід на балкон! Радію, адже це може бути моїм шляхом на свободу, і, відімкнувши двері, ступаю туди. 

Балкон величезний і є тут ще один вихід з сусідньої кімнати. Не хочу думати, хто там живе, і дуже сподіваюся, що не Воронов. Повільно ступаючи плиткою, торкаюся пальцями поручнів і дивлюсь вниз. Мої сподівання спуститися і втекти розбиваються об жорстоку реальність. Внизу не тільки охорона на кожному квадратному метрі, а ще й два величезних добермани бігають територією. 

Я страшенно боюсь собак, і коли бачу їх, шкіра сиротами вкривається. Навіть не знаю, що гірше зараз: бути покусаною цими хижаками чи потрапити в руки Воронова. Він лякає мене не менше цих тварин. 

— Вирішила полетіти вниз головою? Не дуже хороша ідея, — чую голос Спартака і різко піднімаю голову. Він стоїть біля дверей, спершись на стіну спиною. Руки в кишенях штанів, а погляд занадто задоволений, як для цієї ситуації. 

— Допоможи мені! — швидко наближаюсь до нього і дивлюсь у темні очі. Спартак мене лякає, але цей клятий Воронов — набагато більше. — Це якесь непорозуміння! Я тут ні при чому!

— Пробач, принцесо, але помічник з мене ніякий. Твій татко кинув мого боса на велику суму. У нашому світі такого не вибачають, — заявляє Спартак.

— У якому це вашому? — нічого не розумію. — Ви що, у якійсь паралельній реальності живете? 

— Та ні, — хмикає. — Це якраз ти у паралельній реальності жила і не знала, чим насправді займається твій татусь. 

— У нього будівельна компанія! — впевнено відповідаю. 

— І все? — якось дивно усміхається Спартак. — А як же наркотики та зброя? 

— Що? — роблю крок назад і нічого не можу второпати. Які наркотики? Яка зброя? Це що, жарт такий? — Цього не може бути… 

— Може, принцесо, — Спартак відлипає від стіни та робить крок до мене. Він схожий на стіну, яка ось-ось мене розчавить, тому роблю крок назад, а за ним ще один. — У твого татка цілий список заслуг, і дуже дивно, що ти про них не знала, живучи з ним під одним дахом. 

— Але я не знала… — шепочу і впираюся спиною у поручні. Якщо перегнусь, полечу просто до собак. Зламаю собі шию, а ці страшні хижаки з'їдять моє тіло. Бррр… Та що це за думки у мене?

— Мало віриться, — Спартак ставить руки по обидва боки від мене і не дає можливості втекти. Йому нічого не коштує скинути мене вниз, але ж я ще потрібна цим людям, щоб батьком маніпулювати. — У тебе великі проблеми, принцесо. Це я тобі по дружньому кажу. Якщо Віталік не поверне гроші, навіть говорити не буду, що тебе чекає. 

— Він поверне, — кажу, але від минулої впевненості практично нічого не залишається. Спартак також це чує і хмикає собі під ніс. Він відступає, а я продовжую стояти на місці. 

— Служниця принесе тобі поїсти. Одразу попереджаю, що не варто морити себе голодом, принцесо, — тицяє в мене пальцем цей бугай. — У Даміра на тебе великі плани. Повір, він не буде вести щиросердечні розмови. Дам любить діяти. І він буде діяти, адже ти — донька його ворога. 

— Хочеш мене налякати? — ціджу, а голос тремтить. Я вже боюсь, і Спартак це бачить. 

— Попереджаю, — торкається грубими пальцями мого обличчя, але я відвертаю голову. — Ти мені подобаєшся. Люблю дівчат з вогником в очах. Скоро його там не буде, тому насолоджуюсь моментом. 

Спартак йде, а я не можу встояти на ногах і сідаю просто на підлогу. Мене трусить, наче в гарячці, і слова про те, що тато займається незаконними речами, ніяк не вкладаються у мене в голові. 

Якщо це дійсно правда, то я навіть уявити боюсь, чим займається цей Воронов. У нього значно більше охорони, і статус однозначно вищий… Він монстр — це однозначно так. А я в його полоні й не знаю, як можна врятувати свій зад.

Повернувшись у кімнату, бачу на столі тацю з їжею. В першу секунду хочу перевернути її та дійсно оголосити голодування, але згадую слова Спартака — і завмираю. 

Мені потрібні сили, щоб боротися. Якщо не буду їсти, отже, здамся без бою. Трохи страшно класти до рота їжу, яку приготували в домі цього монстра, але вибору немає, тому вирішую ризикнути. 

Коли завершую вечерю, за вікном темніє, і в цей момент стає так холодно і страшно. Приходить розуміння, що я незрозуміло де і невідомо, що зі мною буде далі. 

А може, спробувати втекти? І що це мені дасть? На вулиці повно охорони, ще й собаки ці… 

Я так глибоко поринаю у роздуми, що не одразу помічаю, як у кімнату хтось заходить. Піднімаю погляд і бачу жінку років тридцяти в формі служниці. Вона, своєю чергою, злякано розглядає мене і, схопивши тацю, намагається швидко залишити кімнату.

— Заждіть! Ви можете мені допомогти? — встаю з крісла, але встигаю тільки крок зробити, коли на порозі з'являється Дамір. Чоловік похмуро мене розглядає, а бідна служниця взагалі зблідла як стіна. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍