Елла Савицька - Провальні канікули, Елла Савицька

- Ні. - Хитнула головою Еля. - Швидше, брат і сестра. Він допомагав мені й бабусі. Дуже багато в чому. Коли в будинку щось ламається, він лагодить, а іноді навіть допомагає матеріально. Я ж витягала його з наркотичної залежності, коли його мати померла.

- Ого, - вирвалося в мене. - Напевно, це було неймовірно складно. Втратити близьку людину - це найгірше, що може статися.

- Так. Його ламало дико. Він дуже любив матір, а коли її не стало, просто відключився і покотився в саму прірву, - із сумом промовила Еля. - Що я тільки не робила. І ревіла, і моталася за ним по місту у всілякі притони. І відкачувала. А потім психанула, і закрила його вдома на кілька днів. Це було жорстоко, я знаю, але по-іншому не можна було. Через якийсь час переселила його до нас. Бабуся допомагала. Ми змушували його працювати з нами на ринку, щоб у нього не було жодної вільної хвилини, завантажували роботою до самої ночі. Не пам'ятаю, скільки це тривало, але через деякий час, він почав знову оживати. А потім повернувся той Пабліто, якого я знала раніше. Смішний, прикольний, теплий і життєрадісний. - Я слухала, і розуміла, наскільки близькі ці двоє. Як багато роблять одне для одного. Це так цінно - знайти людину, яка навіть у найскладнішу хвилину буде поруч. Вони щасливці... Еля зітхнула, а я зрозуміла, що час згортати тему. Не хочу, щоб моя булочка сумувала.

- Це що за будівля така? - кивнула я головою в бік блакитної фортеці, до якої ми якраз підійшли.

- Резиденція президента! Тільки на екскурсію мене не тягни, я там здохну від нудьги! - попередила Еля, відкушуючи вафлю від щойно купленого ванільного морозива в стаканчику.

- Чому? Мені здається, там має бути дуже красиво! Виглядає, у всякому разі, шикарно! Не зовсім схоже на сучасну будівлю.

- Звісно, її було побудовано 1540 року.

- Ого, це ж скільки тут президентів жило?

- Яка різниця? - засміялася Еля. - Чи ти собі квартирку придивляєшся, і цікавишся, чи багато було квартиронаймачів до тебе?

- Нуууу, таку квартирку я б потягнула, якби моїм татом був Рокфеллер, а мій - звичайний тренер баскетбольної команди, - засміялася я у відповідь.

- А у вас, типу, будинок менший? Судячи з фотографій, не на багато. - Еля доїла морозиво і тепер облизувала пальці, смішно при цьому прицмокуючи.

- Менше разів у п'ять. Приїдеш до мене і побачиш! - пообіцяла я.

- Ага, я там загублюся, сто пудів! Будеш потім мене шукати! Блін, я їсти хочу! - заскиглила подруга. - Час обідати, і мій бідний шлунок вимагає чогось кращого, ніж морозиво!

- Зачекай трохи, ще трохи походимо і підемо поїмо. - Мені не терпілося оглянути все місто і витрачати час на їжу зовсім не хотілося. Я - як мала дитина, якій, нарешті, подарували довгоочікувану ляльку, і вона тепер поки не награється, не випустить її з рук.

За півгодини прогулянки, коли ми проходили черговим провулком, мій шлунок теж зажадав чогось їстівного, голосно заурчав у відповідь на запах кави. Аромат долинав з однієї затишної кав'ярні з круглими столиками і сталевими стільцями.

Ми з подругою переглянулися, і, не змовляючись, з дикими очима понеслися на запах. Не поспішаючи підзарядилися лате і шалено смачними тістечками із заварним кремом. Моїми улюбленими. Треба сказати, що тут вони виявилися набагато смачнішими, ніж на батьківщині.

Потім ми знову бродили і базікали, перескакуючи з теми на тему, так безтурботно, ніби зустрічалися не раз. Кажуть, багато хто після довгого спілкування в мережі не може знайти спільної теми в реалі. Це не про нас. Ми ділилися розповідями з життя, і спритно підхоплювали будь-яку тему.

- Давай, ставай тут, я тебе сфоткаю! - сказала подруга, тицьнувши пальцем на вузенькі дверцята в блакитному будиночку.

Чергове кафе, але дуже гарно оформлене. Рельєфне ліплення навколо прорізу, а далі вулицею на продаж виставлені в лінію пальмові дерева у величезних горщиках. Спершись на стіну, так, щоб було видно всю цю зелень, я підняла голову вгору, віддаючи данину моді інстаграму. Дивитися куди завгодно, тільки не в кадр.

Остаточно нагулявшись, ми приземлили свої втомлені п'яті точки на лавочку на одній із площ старого міста. За огорожею шумів океан, несучи в наш бік приємний бриз. Ось це кайф! Тут би й залишилася ночувати. Прям ось на цій дерев'яній лавці!

Я розслабилася і, відкинувшись на спинку, прикрила очі від насолоди. Шум прибою, іспанський лепет перехожих, гудки круїзних лайнерів. Рай на землі... Я майже муркотіла від задоволення, коли тишу раптом розрізав незрозумілий шум, що змусив мене злякано розплющити очі. Звідусіль у наш бік мчали голуби. Десятки, а то й сотні. Голосно ляскаючи крилами, вони приземлялися просто біля наших ніг, безстрашно чіпляючи гострими кігтиками мої пальці, що стирчали зі шльопанців. Парочка мала намір сісти мені на голову, від несподіванки я підскочила і мало не наступила на кількох птахів. Ті, не змовляючись, злетіли, і я вже було подумала, що моєму життю настав кінець, і вони вирішили помститися. Не те, щоб я боялася голубів, але, коли їх так багато, мимоволі напружуєшся. Але все виявилося більш банально: просто хтось із туристів кинув на землю жменьку насіння.

- Заспокойся, боягузко! Не очкуй! Вони звикли, що їх годують тут!

- Боже, скільки їх?

- Сотні три точно, а може й більше!

Туристи купували у бабусі, що влаштувалася на краю площі, стаканчики з крупою і щедро кидали її голубам. Ті, не зволікаючи, і штовхаючи один одного дзьобами, з'їдали все без залишку, щоб потім стрімголов летіти до іншої групи туристів і поїдати вже нові частування. Тепер зрозуміло, чому вони такі жирні! Сюди б хоч на день наших худих київських голубів, вони б, напевно, здохли або від радості, або від переїдання! Як тільки в них стільки вміщається?

- Гей, чого нудьгуємо? - знайомий голос змусив мене відірвати погляд від голубів.

- А ти як тут опинився? - здивувалася я, побачивши Пабло, який радісно посміхається. Коли Еля тільки встигла сказати йому, де ми?