Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут

Намочивши руки під холодною водою, прикладаю їх до щік, остуджую. Потім займаюся блузкою. Плями вдається відіпрати, але вся пазуха мокра. Накидаю її на себе. Ні, вигляд має жахливий. Знімаю блузку й одягаю жакет. Застібаю його повністю. Оцінюю свій вигляд у дзеркалі.

Начебто пристойно, але якщо нахилитися, то видно мереживний край білизни.

Так, отже, не нахилятися! А ввечері куртку накину — і все.

Повертаюся до кабінету. Славський так і сидить на тому місці, де я його залишила. Весь зосередився у своєму смартфоні.

Помічаю, що модель із нових, розкладних. Зовсім не дешева. Хм, цікавий у нас студентик. Втім, мало хто його батьки. Та й не моя це справа.

Почувши мої кроки, Микита скидає голову. Його погляд опускається до моїх грудей, коли я підходжу ближче.

— Ніхто не зазирав? — цікавлюся.

Сідаю на своє місце, і жакет трохи підстрибує вгору. Доводиться його поправити.

— Ні, нікого не було. Я на вас чекав, — голос у Микити хрипкий і низький.

— Ясно, — прибираю блузку в сумочку, на щастя, та досить велика та містка. — Ну що ж, почнімо.

— Гарний маєте вигляд, — раптом каже Микита.

Я підіймаю брови. На обличчі хлопця розпливається нахабна усмішка.

— Дякую за комплімент, але прошу зосередитися на роботі, — клацаю мишкою, й екран спалахує.

Показую Микиті таблиці та графіки, коротко пояснюю, як їх заповнювати, звідки брати інформацію, вести розрахунки та зводити результат. Саме цим займаються наші бухгалтери. Потім на пальцях показую, як розраховувати страхові внески за кожного працівника та інші виплати.

Це все забирає в мене купу часу. З тугою розумію, що знову доведеться затриматися, щоб закінчити свою роботу. Одне тільки тішить: Микита уважно слухає, що я говорю. Навіть ставить запитання. Схоже, йому це справді подобається.

Я дозволяю собі трохи розслабитись. Добре, що хлопець виявився тямущим. Навіть помилку знайшов у мене.

— Молодець, — хвалю і вношу виправлення.

Потім дивлюся на годинник:

— Так, усе. Твій робочий день закінчився, можеш бути вільним.

— Чудово, тоді запрошую вас до бару на чашку кави, — усміхається хлопець.

Я скептично дивлюсь на нього.

— Знову? Здається, ми вже обговорювали це питання.

— А, точно. У вас же під жакетом нічого немає, — продовжує шкіритися він. — То нічого. Я можу позичити свою футболку. Я маю запасну.

— Микито, припиніть блазнювати. Мені ще працювати, — переходжу на ви, щоб підкреслити дистанцію між нами.

Але хлопця це анітрохи не бентежить.

— Сьогодні п’ятниця, — він подається ближче до мене. — Але, якщо хочете, можемо й завтра зустрітися.

Погляд Микити темніє. Стає таким жарким і відвертим, що моє тіло відгукується тремтінням.

Ох, тільки не це. Діано, отямся!

— І завтра не можемо, — підводжусь з-за столу.

На дерев’яних ногах іду до виходу, відчиняю двері, обертаюся і говорю:

— Прошу на вихід.

— А як же моя пропозиція?

— Ніяк. Я ваша начальниця і волію зустрічатися з підлеглими виключно на робочому місці.

Він хмикає, але підводиться.

— До того ж я старша за вас, — продовжую холодним тоном.

Хлопець опиняється поряд зі мною. Його погляд прикипає до моїх губ. Безсоромний та жадібний.

— А ви спробуйте, Діано Георгіївно, — чую нахабний шепіт. — Раптом вам сподобається? 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно