Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут

— Але я маю шанс запросити вас на каву.

Важко зітхаю. Настирний він і нахабний. От приклеївся, як банний лист!

— Змушена відмовити. Кава зі студентами мене не цікавить, — чітко ставлю кордон. — Тим паче я старша за тебе.

Сама не зауважую, що перейшла на «ти». А Микиту це тільки розпалює.

— І що? — він перебиває мене, пропускаючи повз вуха слова про студентів. — Проте дуже вродлива.

— Так, усе. Тобі час, — показую на двері.

Але замість того, щоб піти, він раптово хапає мене за руку. Як у сповільненому зніманні його обличчя схиляється над моїм п’ястям, гаряче дихання обпалює шкіру й губи хлопця торкаються моїх пальців.

Від несподіванки я завмираю на місці.

— До завтра, Діано Георгіївно, — хрипко видихає Микита.

А потім спокійно йде до дверей.

Я приголомшеним поглядом проводжаю його потужну спину. А всередині все вирує. Суміш злості та збудження проходить тілом хвилею гарячих мурашок.

Це що він собі дозволяє? Як у нього лише нахабства вистачило? Щоб мене, головного бухгалтера, кидало в жар через якогось хлопця — немислимо!

Микита зупиняється біля дверей. Повертає голову в мій бік. Його погляд нахабно проходить по мені. Сповнений виклику й обіцянок.

— Я завжди домагаюся свого, Діано Георгіївно, — заявляє зухвалець із широкою нахабною усмішкою.

І штовхає двері.

Уже з коридору долинає його бурчання:

— Ну й добре. Тут повно інших красунь.

 

Кава — найкращий напій у цьому житті. Я можу його пити на сніданок, обід та вечерю. Мою пристрасть знають в офісі. Тому на будь-яке зі свят, чи то Новий рік, чи то Восьме березня, чи мій день народження, мені завжди дарують пачку елітної кави. І я завжди цьому рада.

Тож запаси цього божественного напою завжди є в моєму кабінеті. А сьогодні я вже п’ю третю чашку поспіль.

Кидаю погляд на упакування. Еге ж, залишилося небагато. Це одна із тих, що мені подарували на Новий рік. Здається, Владлена її із Бразилії привезла. Справжній вибух смаку.

Тільки незрозуміло, чому сьогодні я ковтаю чашку за чашкою і ніяк не можу напитися?

Хоча відповідь лежить просто під носом.

Усе через Микиту. Ніколи не думала, що буду нервувати через якогось практиканта. Але він справді не дає мені проходу. Зовні все виглядає пристойно. Славський приходить по обіді, скарг від Олега на нього немає, знання вбирає швидко, легко застосовує на практиці. І все б добре, якби не його безглузда звичка по сто разів заглядати до мене в кабінет! То привітатись, то запросити на перекур (причому ми обоє не куримо), то запропонувати непотрібну допомогу, щось віднести, передати й таке інше.

Його надто багато. Я починаю від нього втомлюватись. Чекаю не дочекаюсь, коли закінчиться п’ятий робочий день.

Жодна людина мене так не дратувала своєю нав’язливістю, як цей Микита. Не вгамується він чи що?

Чи це я старію?

Згадалися бабці на лавці, що плюють услід перехожим. Невже і я такою стану? Ой, не дай Боже!

Гаразд, наллю собі ще філіжаночку, заспокою нерви. Тим паче сьогодні п’ятниця, попереду — вихідні, а в планах на вечір суботи — зустріч із подругами.

Давно ми з дівчатами не розслаблялися як слід. Усі в справах, усі в турботах. Та й мені час відпочити. Тиждень був весь забитий. Щовечора я приповзала додому, не відчуваючи ніг, і тихо раділа, що на мене ніхто там не чекає.

Страшно уявити, якби там була дитина чи мужик. Голодний та скривджений. Я тому навіть кота собі не завела, адже він теж вимагає уваги.

Але в глибині душі сім’ю все ж таки хочеться. Таку, щоб чекала мене за накритим столом, допомагала розім’яти ноги, що набрякли в туфлях, підтримувала і втішала.

Та тільки мрії все це. У житті так не буває.

Я беру чашку з кавою. Тільки підношу до рота, як двері до кабінету відчиняються. Від несподіванки смикаю рукою. Гарячий напій обпалює мені груди.

З мого рота вилітає кілька міцних слів. На білій блузці розпливаються потворні плями.

— Доброго дня, Діано Георгіївно, — чується оксамитовий голос Микити.

— Зайди пізніше, — ціджу крізь зуби.

Але хлопець не поспішає йти. Навпаки, підходить ближче й дивиться на мене.

Я трясу блузку, щоб охолодити її. Але вже пізно, шкіра грудей віддає жаром. Жах, я обпеклася!

Переводжу роздратований погляд на Микиту.

— Вийди! — наказую безапеляційним тоном.

Мені зараз не до люб’язностей.

— По-моєму, вам варто зняти блузку, — каже той як ніде нічого.

Мене перекручує від злості.

— Звісно, щойно ти вийдеш звідси!

— Навіщо? Мені й тут добре.

— Славський! — шиплю крізь зуби. — Ідіть працюйте. Здається, у вас є куратор!

— Я вже заходив до нього. Олег сказав, що дуже зайнятий і не може відволікатися на мене, — Микита нахабно схиляє голову набік.

Його погляд пропалює мереживо, що виступило під намоклою тканиною.

Я закочую очі. Адже точно. Сама ж навантажила Олега Миколайовича сьогодні.

— Так, ну тоді до Надії Іванівни. Заразом скуштуєш її пиріжки, вона ними всіх частує.

Блузка вже охолола, тепер просто мокра, що приємно холодить обпалену шкіру. Але плями, звісно, бісять. Потрібно буде з ними щось зробити. На щастя, це моя не найкраща блузка і тканина так собі. Якщо не відпереться, то просто викину.

— Ви про ту милу жінку, яку сьогодні самі відпустили до лікарні? — хлопець підіймає брову.

От покарання. До кого його відправити? Якщо поставлю Микиту до інших дівчаток, то їм уже не до роботи буде. Уся бухгалтерія стане. От звалився він мені на голову. Жах просто.

— Гаразд. Бери стілець, сідай до мене, — приймаю рішення. — Я зараз прийду.

Хапаю зі стільця свій жакет. Блузку можна і зняти, а жакет одягнути. Він досить легкий, тож замінить блузку. А я поки що хоч плями спробую відіпрати.

Можна сказати, я просто тікаю. У туалеті дивлюся на себе в дзеркало. Очі блищать, щоки червоніють. Що це зі мною?