Ольга Вісмут - Заборони тебе кохати, Ольга Вісмут

Розділ 2

Кінець робочого дня. З нетерпінням поглядаю на годинник: ще п’ятнадцять хвилин, і все — я вільна!

Але саме в цей момент розпочинається паломництво колег зі звітами.

Здається, доведеться на годинку затриматись. Квартальні звіти — це не жарт, потрібно все перевірити. Можна, звичайно, змусити це зробити когось іншого, але я звикла все контролювати. І в особистому житті, і на роботі. Завжди керуюсь золотим правилом: хочеш щось зробити добре — зроби це сам!

Тим паче якщо сьогодні не перевірю бодай частину паперів, то завтра мені доведеться сидіти тут ночувати.

Кошуся на стільці для відвідувачів.

Теоретично, якщо їх зсунути, а ще взяти з дому подушки та ковдри, то з легкістю можна тут відпочити.

Так, не будемо про це.

Розгортаю перший звіт. Цифри танцюють перед очима. Все-таки я втомилася за день. Але не перевірити не можна. Якщо щось пропустити та здати до податкової, то штрафи можуть бути нереальними. На щастя, у нас там свої люди є й завжди помилку можна виправити, але краще до цих людей зайвий раз не звертатися.

Тому й сиджу.

До третього звіту в очі вже ніби піску насипали.

Прикладаю пальці до скронь і потираю їх.

Ось вона, принадність тридцятирічного віку. Зір падає, очі втомлюються, голова болить не по ділу, а якщо різко підвестися з місця — так і спину заклинити може.

Тому я намагаюся хоч двічі на тиждень відвідувати зал і ходжу на масаж. Потрібно підтримувати форму. З дитинства пам’ятаю, як неприємно хворіти. Кожну зиму лежала в лікарні то з одним діагнозом, то з іншим.

Тіло, що затекло, вимагає змінити позу. Я підіймаю руки вгору, потягуюсь у кріслі та відкидаю потилицю на спинку. Очі заплющені. На душі — повний спокій. Хребці хрустять із вдячністю.

— Шикарне видовище, — лунає низький чоловічий голос.

Мої руки відразу падають.

Різко випрямляюсь. Фокусую погляд на тому, хто увійшов.

Студентик!

— Вас не вчили стукати? — хмурюся. — Чому ви взагалі ще тут?

Відчуваю незручність від того, що він застав мене в такій позі. Хоча чого це мені повинно бути ніяково? Я в себе в кабінеті!

— Та ось, затримався, — шкіриться він, вивчаючи мене. — Вирішив занести квартальний звіт.

— А Олег Миколайович?

Микита повільно наближається до мого столу. Рухається легко й невимушено, із чарівною хижою грацією.

Гарний, чортяка!

І попри здоровий глузд, у мене в горлі пересихає. Розумію, що не можу відвести очей від хлопця.

Він кладе переді мною документи.

— Олег пішов. Я за нього, — виблискують білі зуби Микити.

— Дякую.

Забираю папери, починаю їх перегортати.

Знаю скрупульозність Олега Миколайовича. За ним можна не перевіряти ще раз, але я навмисне тягну час.

— Можете бути вільним, — кидаю хлопцю, не відриваючи погляду від паперів.

Але всупереч моїм очікуванням, Микита не відходить. Навпаки, нависає над столом, упершись у нього долонями. Тінь хлопця падає на мене.

— То ходімо, Діано… — видає він хрипким голосом досвідченого спокусника, — Георгіївно, підвезу вас додому.

— Ой, ні. Дякую, — одразу ж усміхаюся я.

— А що таке? Зі стажистами не їздите? — він схиляється ще нижче.

— Я ще працюю, — показую на монітор.

— Можу допомогти. Ваш співробітник сьогодні пояснив, що і як робити.

Я нарешті підводжу голову й дивлюся на нього.

Наші обличчя так близько, що я можу розгледіти руді цятки в блакитних очах хлопця. Він продовжує усміхатися, явно заграючи зі мною. Не можна давати йому волю, бо ще навигадує собі казна-що.

— Не варто. Вирушайте додому, Славський. Ваш робочий день закінчився.

— Я серйозно, що тут сидіти. Поїхали, покатаю, — отримую двозначну відповідь.

— У мене є своя машина.

Нехай зараз вона в ремонті, але все ж таки є. Та і зрештою, що це за незрозумілі загравання в перший робочий день?

— Ось як, — він обводить мене поглядом, в якому читається жаль. — Тоді не відволікатиму вас. Хоч ви й дуже гаряча.

Ось це заявочка! Я ледве стримуюсь, щоб не виказати свій подив.

— Це все? — питаю сухим тоном.

А тілом пробігають мурашки.

— Ну, є ще кілька запитань, — усміхається він.

Ні, час це все припиняти. Поки не зайшло далі, ніж треба. Все-таки я одна в кабінеті з молодим хлопцем, який незрозуміло чого домагається.

— Так, усі питання в робочий час. Побачимося завтра, — мій тон стає безапеляційним.

Я відкладаю квартальний звіт від Олега Миколайовича вбік.

— Звичайно, побачимось. На вас дуже приємно дивитись, Діано Георгіївно, — від хрипкого голосу Микити в мене всередині щось стискається.

Ох, як невчасно.

— Ці дешеві компліменти ніяк не вплинуть на кінцевий результат вашої практики. Можете не намагатися.

— Ну чому ж дешеві? Ви дуже вродлива жінка.

— Ваша поведінка недоречна на робочому місці.

— А я не на робочому.

Цей зухвалець явно не збирається йти! Невже мені доведеться його виштовхувати?

— Саме так. Ваш робочий час закінчився. До побачення.

— А якщо я не хочу прощатися з вами? — нахабно усміхається Микита.

— Вам не здається, що ви переходите всі межі? — сердито дивлюсь на нього. — І взагалі, у мене може бути чоловік.

— Не проблема. Чоловік не трамвай, посунеться. Але його немає. У вас на пальці немає обручки, — з натиском помічає хлопець.

— Я, може, не ношу.

— Ви його зняли нещодавно. Слід досі залишився. Та й не сиділи б тут до ночі, якби чоловік удома чекав, — він підморгує мені.

— Це все ваші домисли.

— Це не домисли, а правда життя. У такої шикарної жінки має бути охріненний мужик, — продовжує Микита. — До якого вона поспішала б додому. А якщо ви не поспішаєте, отже, немає до кого.

— Логіка шикарна, але мене не стосується. І взагалі, моє особисте життя вас, — наголошую на цьому слові, зберігаючи дистанцію між нами, — не обходить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍